Інтелектуальна подорож шляхами минулого і сучасності: Валентина Семеняк презентувала нову збірку короткої прози «Базяник»

Світ, в якому ми нині живемо, традиційно сповідує закон: минуле – це погано, нове – це добре, однак подібні спрощення, зазвичай, небезпечні, бо вони обмежують простір для фантазій. У своїй новій збірці короткої прози «Базяник» Валентина Семеняк майстерно доводить, що аспекти минулого і майбутнього при всій своїй суперечливості, міцно тримаються за вервечку буття і потребують одне одного.

В історії ідей та метафор, якими рясніє книга, триває буденне життя, хоча речі, про які веде мову авторка, не рухаються за прямою лінією, її перо залишає на папері відокремлені один від одного сліди.

У своїй новій збірці есеїв «Базяник» Валентина Семеняк досліджує, що наше життя і наші історії сливе скидаються на вервечку подій, які міцно зв’язані й тримаються одна одної, проте зроблені з різного матеріалу, мають різне походження, різний колір та викликають різні думки-уявлення про своє призначення.

«–Даринко, якщо хочеш у когось щось попросити, обов’язково кажи чарівне «будь-ласка», – повчаю внучку, що доти казала просто «дай». Дівча кліпає на мене синіми очима і несподівано каже: – Базяник. Таким словесним викрутасом я заскочена зненацька. – Та ж не базяник! Прошу повторюй за мною: бу-дь-ла-с-ка. Онучка здивовано дивиться на мене, і я знову чую оте дивне «базяник». Несподівано я погоджуюся з нею: а чому б і ні! Для мене це відкриття! «Будь ласка» – довго і нудно, а от «базяник»!..». Принагідно письменниця нагадує всім нам «нашу дитинно-божественну природу, озвучену ще Ісусом Христом: «Будьте, як діти!».

Збірка, про яку мова, містить 56 невеликих за обсягом творів, за означенням авторки – есеїв. Жанр есею, зазвичай, невеликий за обсягом прозовий твір, що має довільну композицію і висловлює індивідуальні думки та враження Це жанр, який лежить на перетині художньої та публіцистичної, часом науково-популярної творчості.

У Валентини здебільшого складні інтелектуальні тексти. Інтрига побудована виключно на реальності, яка базується на приватних спогадах авторки. І хоча з часу описуваного минуло чимало років, вона відтворює яскраву живу картину бувальщини з додаванням психологічних типажів. Це не просто спогади, а особистісна реакція на побачене й пережите в минулому, інтелектуальна подорож у минуле.

Наприклад, коли читаєш початок твору «Вимикаючи зовнішнє світло, не забудьте увімкнути внутрішнє», то здається, що все просто, проте розповідь мало-помалу розкриває нам інакший, глибший підтекстовий смисл: «Свідомо не пишу: «людей». Бо в слові «люди», всередині його, криється інше слово: «Юди». А їх, як стверджують святі письмена п’яти основних релігій світу, в нашу епоху, епоху всеохопної моральної деградації, «розбрунькувалося» найбільше. Відповідальність за світову екологічну кризу лежить не лише на сильних світу цього, а й на кожному з нас. Адже кожний з нас частинка цілого».

Письменниця намагається занурити читача у досвід словесної камерності, навіть інтимності діалогу з читачем. Митецький формат тут концентрується на органічній і дуже делікатній взаємодії монологу та сповідальної інтонації, як от у творі «Лише один крок»: «У мене виникло відчуття дивної радості. Я зрозуміла, що Вищі Сили дали мені можливість на власні очі побачити, як працює вервиця. Камінь не міг мене вдарити, бо в моїх руках були духовні щит і меч – затиснена пальцями вервичка та книжка про неї…Ця історія незмінно живе в моєму серці як доказ великої Божественної Всеосяжної Любові Творця до Своїх творінь. І якби мене зараз хтось запитав, чи маю в серці якусь таємницю, то я на знак згоди ствердно кивнула б…Безмежно і щиро дякую Всевишньому за набуття такого досвіду. Відтоді твердо знаю: якщо зробити крок назустріч Богові, то Він зробить до тебе сто чи й більше кроків.»
Поняття, як і події, мають свій життєвий цикл, з типовим перебігом процесів та зносу. Вельми показовий в цьому плані твір «Купальська ніч з далекого дитинства».

Змалювання, на мою думку, ґрунтується на природі емоційного переживання. Письменниця філософськи осмислює нову систему понять, одкровень на рівні містики, пояснити які можна лише до певної межі. Оскільки старі канони і схеми поступово зживають себе, нове покоління читачів прагне по-новому глянути на життя. І чудовою мовою, і сповідальним способом вислову авторка прагне зберегти духовні сили для сприйняття реальності трагічного сьогодення.

«Майже коралові, налиті соком ягоди вишні загадково визирають з-поміж оберемка щойно зрізаних квітів, що лежать на старенькій ряднині посеред подвір’я, де панує розпашілий липень…У повітрі запаморочливо пахне духмяним цвітом сусідської старої липи, що росте по той бік нашого благенького тинка. Її розкішне гілля, вкрите ніжно-зеленим окриленим (бо має два крильця!) сонячним цвітом, покірно і сором’язливо звисає додолу».

Хочу звернути увагу, шановний читачу, на винятково прекрасну мову Валентини Семеняк, її прозові тексти можна читати як вірші!