gazpostach

І пером, і автоматом…

У київському видавництві «Темпора» побачила світ перша книга журналіста газети «Свобода» Михайла Ухмана «Люди волі»

Я добре пам’ятаю знайомство з цим молодим, але цікавим та небайдужим хлопчиною з Підгаєччини. Власне, саме цей край став тим визначальним фактором, який нас звів. Коли до редакції газети «Свобода», де я тоді працював, прийшов лист із Юстинівки, редактор відразу розписав його мені. Мовляв, ти з Угринова, тобі й займатися зі своїм земляком. Це було перше, заочне знайомство. А потім Михайло приїхав до Тернополя. І нас відразу підкупила його щирість, молодечий неспокій, прагнення займатися улюбленою журналістикою, аби зробити щось для людей, його неординарний погляд на професію. Будьмо відвертими, у журналістиці Тернопілля не так багато репортерів, здатних заради цікавої теми тимчасово змінити професію. Неперевершеним у цьому був світлої пам’яті Володимир Леонович Сушкевич. Михайло Ухман пройшов і такий шлях. Аби розібратися з проблемами волонтерства, за домовленістю з міліцією залізничного вокзалу, він зі скринькою взявся «збирати гроші» на допомогу добровольцям. Наслухався всякого, але й фактаж зібрав неабиякий. Тому й матеріал вийшов цікавезний. Керівництво «Свободи» потирало руки – знайшли журналіста, якого хоч зараз можна брати у штат редакції! Але… він заявив, що збирається йти на війну. І якою була особиста причина такого рішення, ми тоді ще не знали. Просто попросили: якщо Михайлова позиція незмінна, то він міг би бути нашим військовим кореспондентом. Адже на російсько-українському фронті воює багато земляків і розповідати читачам про війну з перших уст, показувати її справжнє обличчя, знайомити читачів «Свободи» з сучасними українськими героями, у тому числі й тернополянами, хіба це не гідне завдання для молодого журналіста? І ось уже п’ять років рубрика «З передової», яку веде Михайло Ухман, є незмінною у «Свободі». Лише уявіть собі, скільки історій за цей час було надруковано на сторінках газети, скількох героїчних синів згадали стражденні тернопільські матері, скільки гірких сліз зронили на газетний папір, читаючи і перечитуючи Михайлові матеріали. Адже кожна публікація – це історія, яку він творив і писав.

Та, як виявилося, він пішов далі від газетних публікацій. І ось днями на своїй сторінці у Фейсбук Михайло Ухман повідомив, що у київському видавництві «Темпора» побачила світ його перша книга «Люди волі». Як зізнається автор, він довго чекав цього моменту і нарешті дочекався.

– У першій частині книги ви побачите і прочитаєте історії звичайних людей: бійців Збройних сил України, добровольців, волонтерів, жителів Донбасу. Для багатьох із вас вона буде нудною, нецікавою і не один потенційний читач скаже: «Фу-у-у»! Але це наша історія і від неї не відмовляються», – самокритично прокоментував автор.

Так, книга вийшла, але в руках Михайло її ще не тримав. Читав про неї, чув, але… Тому після зйомок фільму  «Шлях_поколінь», яким він опікується і переймається, обов’язково поїде в Київ, щоб доторкнутися до результатів своєї праці.

В анотації до ще свіжого творіння сказано, що книжка Михайла Ухмана — це 56 історій про те, чому людина йде захищати свою землю, що нею керує: відповідальність, небайдужість, усвідомлення своєї ролі, патріотизм, турбота про близьких, драйв? Автор, очевидець та учасник подій, розповідає про півсотні різних життєвих шляхів, які привели людей на нинішню російсько-українську війну.

«Люди волі» — це ті, про кого нам не можна забувати.

Зрозуміло, що про свою воєнну долю Михайло у книзі скромно промовчав. Але ж ми то її знаємо:

«Моя новітня боротьба розпочалася ще з помаранчевої революції у 2004-му. Мені тоді було 19 років, і я відкрито підтримував майбутнього президента Віктора Ющенка. Та після революції всі лідери розсварилися між собою, і я розчарувався у політиці, у гучних маніфестах. Тому коли розпочалася Революція Гідності, я був байдужим і не підтримував її. Бо бачив на сцені тих самих людей і ті самі лозунги. А вони ж мене так прикро вразили і так жорстоко зачепили під час Помаранчевої… Якщо чесно, то зараз шкодую  про це. Усвідомлення прийшло після звірячої поведінки «Беркуту» і вбивств на Майдані. Коли ж розпочалася війна, я вже дуже хотів допомагати побратимам, але відразу не зміг потрапити на фронт через важку хворобу. В серпні 2014 року я лежав у лікарні та бачив по телевізору, як росіяни добивають наших хлопців під Іловайськом, на інших ділянках протистояння, як вони обстрілюють наші позиції «градами» та «ураганами» зі своєї території… Лежав на лікарняному ліжку і, накрившись подушкою, плакав від безсилля. Прогнози лікарів теж були невтішними. Я знав, що з моєю хворобою можна навіть не вижити, або ж стати інвалідом. І в той момент… Пам’ятаю таку особисту історію. Оскільки я віруючий, то попросив Господа, що якщо одужаю, то обов’язково піду воювати за свою країну. Минуло десь пів року, я отримав можливість нормально дихати, ходити, а згодом і бігати. Тобто, можна сказати, що одужав. Це був уже 2015 рік і я при першій можливості поїхав на фронт. Спочатку як воєнний журналіст, а будучи там, живучи на військових базах добровольчого корпусу «Правий сектор», спілкуючись з молодими людьми, став тренуватися разом з ними і почав воювати. Так моя боротьба з ворогом розпочалася і пером, і автоматом».

Ось така власна історія Михайлового Майдану, війни та боротьби за Україну. І віриться, та навіть ні – переконаний, що далі буде. І цікаві книги Михайла Ухмана про боротьбу українців за волю та незалежність своєї держави, і остаточна перемога над нашим найлютішим, найзапеклішим ворогом – Росією! А про фрагменти цієї боротьби читайте у книзі «Люди волі».

Василь ТОМИН

 







Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*