Гроза і сирени

Вітер маталяв коричневу тюль, хапав її за боки, тягнув її у ніч, до прочинених балконних дверей.

Богдана перелякано зіщулилася під ковдрою.

Гроза здавалася катаклізмом, хворобою, від неї боліла голова і тремтіли руки, її вона боялася більше, аніж виття сирен, під час яких вуха давили заклики із гучномовця про заходи безпеки коли – в укриття.

Укриття, як і підвалу, в Богданиній «хрущовці» не було, як і у сусідів на вулиці.

Був іще підвал школи, котра на горбку.

Туди Богданині хворі ноги вчасно не дотупцяли б всеодно.

Тому – спокій, байдужість.

– Що буде, те буде, – філософськи казала сама собі, лягала в ліжко, намагалась примістити кудись зболілі з ревматизму ноги, не знаходила чергової подушки і стиха лаяла свої дурні кістки.

– Сама винна, – сичала, коли біль трохи утікав у простір – час. – Треба було у дощ чобітки взувати, а не у китайських шльопанцях на босу ногу бігти город сапати.

Тоді, побештавши і ноги, і саму себе, намагалась заспокоїтися.

Гроза… Канонада чи вибух декілька авіабомб, після котрих залишався тривкий присмак озону.

Підозрювала, що усі ці її страхи від колишньої трагедії, коли племінника убила блискавка. Дітлахи влаштували випускний вечір у лісі, поверталися додому полем, а тут… Налетіла «шура-бура», а у Ігорка чомусь був увімкнений «мобільний», інші здогадалися відімкнути. Просили і Ігорка, тільки той впертий був, як і татко його – воює зараз.

Богдана помолилася і за упокій душі раба Божого Ігоря, і за здоров’я свого брата Ярослава, нехай йому Господь допомагає. Бо коли не подивиться у «Фейсбук», стрічка рясніє іменами та світлинами загиблих.

Ті обличчя іноді снилися – молоді, із надією в очах, і Богдані на ранок серце кров`ю обливалося.

А коли про зруйновані міста і про закатованих людей послухала з новин, то виплакала душу.

Допомагала, чим могла – сортувала «гуманітарну», плела сітки у бібліотеці, де працювала прибиральницею – аж пучки боліли, півзарплати відсилала в армію.

Крапля в морі.

Сусідка прийняла до себе пожити біженців, і їй радила. Тільки Богдана тоді чомусь перелякалася – чужі люди господарюватимуть у її домівці, торкатимуться речей, котрі вона любила-голубила, до яких прив’язалась –  голубий кухлик, із якого завжди пила чай, диван у вітальні, ба, навіть герань на підвіконні, білому, чистому, наче сніг узимку – ні, краще жити самій!

Тепер щиро шкодувала. Може, якби люди в хаті, не було б отих дрижаків по усьому тілу.

«І чому, скажіть мені на совість, так мало відведено щастя людині?» –  пронеслось ураганом у голові.

Та й скільки мала отої радості?

Чоловік згас від раку через три роки після шлюбу, коли ще і нажитися разом не встигли. Дітей не народили.

Сваталися інші, але Богдана чомусь порівнювала їх зі своїм Василем – і добрий був, і чуйний, хазяйновитий, і її любив, залицявся ще із шкільної парти, а оті, котрі тепер… Недолугі якісь.

Тому вручала усім гарбуза, хоч і шпетила потім за те мати:

– Вік самою не проживеш, подумай добре, жінко!

Богдана вперто стояла на своєму.

Колись вмовляв її і Ярослав, навіть, привів знайомитись свого друга, із яким служив в АТО.

– Ось, – сказав. – Це Олег. Хороший хлоп. – Підморгнув.

Богдані той чоловік спершу сподобався – високий, чорнявий, чимось на її Василя схожий. Усмішка, мов у дитини. Поцілував руку, вручив букетик ромашок.

Тільки чомусь дивними здавалися очі – наче придавлені чимось – смутком, горем, втомою?

Богдана так і не зрозуміла того погляду.

Накрила стіл, Ярослав відкоркував пляшку горілки, але коли Олег після енної чарки спробував обійняти Богдану за талію, відвела руку.

– Повечеряли – тепер чешіть звідси, – і сердито насупила брови.

– Виганяєш нас, сестричко, – натомість засміявся Ярослав.

– Я ж казав тобі, що не варто, – втрутився раптом Олег. – Погана затія.

Рвучко підвівся і не встигла Богдана ойкнути – хряснули двері.

– Не думала, що ти звідник, – сказала Богдана брату. – Ти б собі краще жінку шукав.

Сказала – і прикусила язика. Колишня братова дружина давно мала іншу сім’ю, покинула Ярослава, коли поховали Ігорка.

– Оля, – Ярослав темнів з лиця. – Не нагадуй мені про неї більше. А ти подумай добре – Олег непоганий.

Посмутнів і додав:

– Дружина його теж стерво виявилась. Коли поранений у госпіталі лежав, подала на розлучення – нащо їй «контужений».

І пішов, не сказавши навіть «до побачення».

Тепер невідомо, чи живий отой Олег. Коли Ярослав зрідка тефонував, чомусь соромилась запитати.

Про всяк випадок помолилася і за отого невдатного залицяльника.

…Гроза примовкла, тільки мила вікна густа злива.

«Завтра буде добре йти на город сапати картоплю, земля мокра», –  подумала Богдана.

Очі злипалися до сну.

Їй намарилось тепле небо, голубе, як братові очі, і сонце, таке лагідне, погідне.

Перед нею стелилося поле, рядочками зазеленілий урожай, і вона сапкою розбиває грудки чорної засохлої землі, виполює бур’яни – осот і пирій, а позаду неї біжать у небо, пишаються білі, мов світ, ромашки, голосисті, коли їм «на бажання» зривати пелюстки, золоті кульбаби.

Тільки чомусь знову набігають темні хмари, небо навпіл – блискавкою, періщить дощ, і замість гуркоту грози чутно завивання сирен…