Думки з приводу : Неоціненний і не оцінений  дар долі

Годилося б радіти, але чомусь не дуже радіється. Годилося б співати, танцювати, обійматися з друзями,  але чомусь не співається, не танцюється і не обіймається…
Ось уже 27 років ми живемо в незалежній українській державі. Живемо, не боячись, що наш стяг, який увібрав у себе кольори неба і пшеничного поля, комусь не сподобається. Живемо в супроводі урочистої та хвилюючої мелодії «Ще не вмерла Україна». Живемо без очікування вказівок з Москви.
Понад чверть століття – час достатній для підбиття підсумків і більш-менш ґрунтовних висновків. В ідеалі здобуття незалежності мало б вивільнити творчі сили народу і створити умови для його економічного і духовного процвітання. Але це – в ідеалі. Насправді ж у нас якось вийшло так, що тепличні умови з оптимальною температурою і вологістю були створені для культивування найгидкіших людських рис. Як результат – купка людей живе, а перед переважаючою більшістю стоїть примітивне у своїй жорстокості завдання: вижити. За будь-яку ціну.
Відносно тонкий прошарок так званої еліти купається у розкошах без жодних моральних обмежень і стримуючих факторів, простіше сказати, впивається свинством. І основне прагнення, високе устремління – нажертися! «Мені одно цікаво: коли вже вони подавляться?», – каже мені іноді сусід, за плечима якого  майже дев’ять десятків прожитих років і чималий життєвий досвід.
І все це – на тлі декларативної, «показушної» релігійності. Любо дивитися, як під час відправи стоять пліч-о-пліч у церкві, молитовно склавши руки, політичні шахраї і «професійні» патріоти, «нові українці», спритні ділки, бандюки, неправедні судді та прокурори…
І якщо зараз, через 27 років незалежності, чимало людей відчувають тугу за старими часами, за цим стоїть геніально злочинний задум тих, кому українська незалежність поперек горла. Або ж  недбальство тих, хто керує державою. Тотальна зневіра людей у можливість кращого життя – головне, що може поставити собі в «заслугу» влада. І ще, звичайно,  створення цілої армії безпринципних політиканів, чий несхибний нюх та інстинкт яких дають змогу безпомилково визначити власну вигоду.
Це, зокрема, і завдяки їхній «подвижницькій» роботі ось уже 27 років у нас, із дотриманням (про людське око) зовнішньої подоби демократії, вирощується глибоко антигуманне за своєю сутністю, цинічне і облудне номенклатурно-кланове утворення, яке не соромиться називати себе українською державою. І яке виявляє схильність агресивно ображатися і ставати у позу, коли його діяння витягують на світло.
Здобута незалежність. Цей штамп закріпився у свідомості, і ми вже не задаємося питанням: вона здобута чи просто отримана? Здобували ж бо її, в повному розумінні слова, Лук’яненко, Стус, Чорновіл та інші, які майже все життя провели на вогнищі ідейної самопожертви. А маси тих, які дозволяють маніпулювати собою і безсоромно дурити себе, її просто отримали – завдяки сприятливому збігу обставин. Тому і залишається цей неоціненний дарунок долі належним чином не оціненим.
То що ж, все так безнадійно? Немає кому і у що вірити? Напевно, не зовсім так.
Я, приміром, вірю молодому командиру роти із ООС і втомленому комбайнеру в полі, в чиїх словах –турбота про Україну і біль за неї. Вірю очам лікаря, який допоміг у тяжку хвилину. Вірю, що не забуду дороги до могил близьких людей.
І ви теж вірте. У те, що для кожного дороге і близьке. Бо що ще залишається?
Ігор Дуда