Черевички

Її збудив різкий сигнал будильника. На старому, допотопному циферблаті застигла позначка – шоста ранку, а мобільний телефон виспівував набридливим рингтоном щось про любов та море.

«Зачекай, запізнишся на роботу, буде тобі кохання від шефа», – весело подумала Ліля і спробувала підвестися. Дарма – ліжко не пускало, ніжило, пестило, тримало у полоні і ковдра огортала – сповивала пелюшками, мов немовля.

– Ти скоро? – гукнули із кухні. Денис був, як завжди, у веселому настрої, а запах смажених котлет лоскотав ніздрі – вона не витримала і чхнула.

– О, наша соня нарешті прокинулась! – голос із кухні глузував традиційно весело, по-доброму і поблажливо – мовляв, чого вже там тобі соромитись – уривай ще крапелинку свого щастя, подрімай, солодких тобі снів!

«Е, ні!» – вона виборсалася із ковдри і обережно стала на килимок, пошукала тапочки – не знайшла, а під ліжко, де зазвичай вони ночували, лізти не хотілося, тому довелося йти босоніж.

– Заспана і сердита, – Денис розставляв тарілки – із золотистою позолотою, колись, давним-давно, їх подарувала на її іменини забута давно колишня – не колишня? – подруга Ксеня, котра виїхала у далекі Італії і про неї згадувала зрідка у повідомленнях – месенджерах.

За що Ліля любила свого чоловіка – так це за неприховано – відверте почуття гумору. Іще за те, що прокидався раніше за неї і готував ось такі сніданки – шикарні, із смаженою картоплею-фрі та смачними котлетами, салатами із капусти та помідор, притрушених зеленими кропом та петрушкою – Ліля дала колись назву цій «їдло вакханалії» – «бувай, талія!»

Денис лише сміявся. Вперто вважав, що сніданок має бути поживним і цілеспрямованим на майбутні двадцятичотирьохгодинні енерговитрати людського тіла.

Ліля швидко проковтнула декілька скибок картоплі, жовтої та масної від олії, відсунула від себе тарілку і притьмом побігла у душ – змивати із себе залишки сну.

Він був якийсь дивний, не схожий на інші – наче побувала – пожила у іншому вимірі, прокидатися хотілося чим пошвидше і забути оте, що гніздилося в мізках.

Ще б вибрати сукню – наглянцовані звечора черевички мали мати надійну партнерку. На їхній фірмі цінували красу та елегантність.

– Довго вовтузишся, – сказав у дверях Денис. – Одягни он ту, голубу із декольте, не помилишся!

Що ні, то ні – Ліля не раз переконувалася, ловлячи на собі зацікавлені погляди шефа. Трималася на відстані – робота ж у неї неважка, принеси-подай, фіксуй-номеруй папери, секретарка-помічниця, і зарплата така, що Денис, якщо і ревнує, то не показує виду. Бо заробіток вантажника у крамниці менший набагато, отже, вона, Ліля, основна годувальниця сім’ї.

– Дякую, любий, – зітхнула у дзеркало – усе-таки, трішки шкребнуло на душі, чоловікова іронія чомусь зачепила! – Бойова розмальовка – і все!

– Тоді відразу зачіску ірокеза, – все жартував Денис, прихилившись до дверей. – Індіана Джонс!

– Я побігла! – Ліля вирішила не звертати уваги на шпикачки-колючки, цьомнула чоловіка у щічку і поцокотіла високими підборами на вулицю.

Маршрутка приїхала із запізненням – її зауваження про затверджений графік руху шофер відверто проігнорував, тому трималася за поручні, вдихала несвіжі подихи сусідів по поїздці, як і дешеві парфуми літніх жіночок.

Ліля любила дорогий, звабливий, дизайнерський побут, її витончений смак запозичували колеги по роботі.

Сьогодні чомусь нічого не вдавалося, усе падало із рук, і шеф дивився підозріло – йому теж, вочевидь, не подобався цей день, нехай і насичений зустрічами із партнерами по бізнесу, котрих відверто називав «акулами».

Та Лілі що – її справа маленька, це у «шишок» нехай голова болить. А от що бігла по східцях і зламала підбора – ось це вже катастрофа! Вхопила в руку оте нещастя – добре, хоч не впала і не побила личко, а то було б по красі.

– Ще раз запізнишся – звільню! – сердито прогарчав на неї директор, глянув на засмучену Лілю і зітхнув:

– Запасні черевички маєш? – запитав майже співчутливо. – Якщо ні – тримай гроші, – вже щось перегортав у відчиненій шухляді. – Йди у крамницю, потім запишу, як аванс.

Простягав купюри, а Ліля стиха раділа – пронесло! Роботи не втратила. Пройшлася, шкутильгаючи, у крамницю навпроти, вибирала довго та нудно, бо черевички мали бути під колір сукні, і майже довела б до сказу продавчиню, якби не телефонний дзвінок від шефа – той хотів бачити її на робочому місці, нехай і в тапочках. В результаті придбала на розмір менші – нічого, потерпить, головне – стильно!

Так і проминув день. Тільки страшенно боліли ноги.

– Куди лізеш, курко? – звично накричали на неї у «маршрутці», «набитій» вечірніми пасажирами. Не звертала уваги – тисло нове взуття

Удома Денис підозріло подивився на нові модельні черевики.

– І що? – запитав майже весело. – Як муки перетерпіла?

Ліля знімала черевики, дивилася на розпухлі ноги і схлипувала – від жалю до себе.

– Має бути стиль, – витирала очі.

– Добрий мені стиль, – Денис на руках заніс її у спальню. – Завтра що буде?..

…Ліля повільно розплющила очі – залишки сну тихими клаптями світанку осідали на підлозі.

Вона обережно підвелася, намагаючись не дивитися на сіру від пилюки підлогу – останнім часом її тітка і за сумісництвом доглядальниця не дуже обтяжувала себе прибиранням.

Ой, аби тільки могла – то і сама б повзла із ганчіркою, бігла б надвір – а так… Дістатися б до інвалідного візка. Відтоді, як її п’ятнадцятилітньою збив п’яний водій – бачить тільки цю кімнату, похмуру тітку та іще… Дивні сни.

Мама тоді загинула – заступила собою її.

Ліля вижила.

– Тобі сніданок готувати чи ні? – різкий голос з кухні вдарив у плечі – вона зіщулилась. – Смажу яєшню, зараз принесу.

Тітка нервувала – удома чекали син, невістка, внук. Сюди приходила тільки із милосердя, бо «що люди скажуть», бо так треба.

Ліля давно хотіла сказати, щоб родичка йшла собі, вона і сама дасть раду – але чомусь ніяк не могла зібрати силу волі у кулак, бо вижене – із ким тоді залишиться?

Згадала про останній сон – і посміхнулася…

Їй здалося, що ноги таки намуляні…