Боєць бригади «Лють» Степан Гончарик: «Я втратив стопу, але не втратив оптимізму та бажання повернутися на службу»

На Бахмутському напрямку Степан з побратимами пробиралися в саме лігво росіян, бійці облаштовувалися за кілька десятків метрів від ворога та атакували позиції. На рахунку групи – десятки успішно виконаних бойових завдань. Легендарних лютівців ворог неодноразово намагався знищити з повітря за допомогою дронів.

Звістка про повномасштабне вторгнення росіян в Україну застала Степана Гончарика за кордоном, де він працював та проживав із сім’єю. Чоловік, не роздумуючи, відразу повернувся на Батьківщину, аби боронити рідну землю від ворога: «Я побачив, що формується набір у штурмову бригаду «Лють» і вирішив будь-що долучитися до лав добровольців».

Степан успішно пройшов всі етапи відбору та невдовзі став бійцем штурмового полку «Луганськ-1». Перше бойове завдання він разом з побратимами виконували неподалік Бахмута.

«Ми штурмували позиції росіян, аби звільнити село Курдюмівку. Спочатку переживав, адреналін зашкалював, утім підтримували хлопці, які йшли поруч. Нас постійно обстрілювала артилерія, на нас полювали дрони, а ми йшли вперед та гнали загарбників».

Поліцейський розповідає, що перший бій тривав майже десять годин: «Було важко… Ми працювали позмінно з побратимами з полку «Сафарі», «Цунамі» та колегами з інших підрозділів».

Степан переконаний, що успіх будь-яких штурмових операцій залежить від рівня підготовки та злагодженості колективу. Адже доводиться працювати в екстремальних умовах, на ходу переплановували деталі штурму.

«Ми заходили на позиції малими групами. Проходили по мінному полю. Вів нас дрон. Ми підходили так близько до росіян, що чули їхні розмови. В одному бліндажі сидимо, а за 20 метрів росіяни, й чути, як сміються. Під час одного штурму я отримав поранення. Тоді ми саме поверталися, я вів групу. На мить зупинились, запитав у хлопців, чи все добре. Далі роблю крок і наступаю на міну…»

За врятоване життя Степан понад усе вдячний своїм побратимам. Вони надали йому першу медичну допомогу, викликали евакуацію і вивезли з поля бою: «Двоє моїх хлопців несли мене десь кілометрів зо два, поки не приїхав наш пікап. І увесь цей час над нами був російський дрон. Він висів і чекав, поки нас стане більше, щоб скинути гранату. Але нам пощастило – сильний вітер завадив влучити росіянам в нас».

Степан Гончарик зізнається, для нього найважче – це втрата побратимів: «Вже в лікарні я дізнався про загибель мого найкращого друга. Це дуже тяжко, коли гине людина, з якою воюєш пліч-о-пліч із перших днів, з якою разом 24/7».

Після поранення правоохоронець проходить реабілітацію та чекає на протезування. Каже: «Я втратив стопу, але не втратив оптимізму та бажання повернутися на службу».