Намагаюся бути потрібним

У минулому номері газети ми надрукували роздуми щодо сьогоднішної  соціально-економічної, політичної та духовної ситуації  члена Національної спілки письменників України, заслуженого діяча науки і техніки України, доктора економічних наук, професора Богдана Андрушківа «Сповідь і каяття або Спішімо виконати своє небесне покликання». Оскільки стаття викликала резонас серед читачів ми вирішили більш детальніше поспілкуватися з паном Богданом, але вже щодо нашої рідної Тернопільщини, зокрема про її економічний потенціал.

– Богдане Миколайовичу, ваші роздуми щодо сьогоднішної  соціально-економічної, політичної та духовної ситуації імпонують багатьом нашим читачам. Чи не могли б ви дати декілька відповідей на запитання з цієї тематики?

– Звичайно.

– Ви пережили тоталітарний період, маєте можливість порівняти старорежимне життя, мітинговий  і революційний періоди, війну. Чи вірили ви, що Україна відбудеться? 

– Українці бунтували у всі часи починаючи з Козаччини. Віховими подіями були створення УНР, УПА та кожен раз вогонь нашого прозріння гасили кров’ю.

В наш час, старше покоління показувало взірці витримки. В таких як я, було сум’яття у свідомості,  що московити  не заспокоються і скориставшись невизначеністю колишнього партапарату і колаборантів не допустять юридично-правового становлення держави, але слава Богу вони спізнилися. Частина партапарату прозріли, частину колаборантів нейтралізовано… Народилося нове покоління українців, які не мають якогось зв’язку з минулим і категорично засуджують агресію. Ми за цей короткий історичний час показали здатність до самоборони, самозбереження, розвитку за європейськими взірцями.

Тут необхідно додати, так, москвити спізнилися, але не відмовилися від злих  намірів. Пішли спочатку на Крим, Донецьк, Луганськ розраховуючи на незрілість еліти та колаборантів. Чого гріха таїти, незрілість еліти там проявилася. Крім цього керівництво держави не  проявило рішучості у нейтралізації колаборнатів і ми отримали те, що маємо. Нині «православні» ідуть організовано у плащ-палатках (яких не мають і наші військові) хресною ходою до Почаївської лаври. Співають російських пісень і викрикують так звані «духовні» заклики. Серед них й чоловіки призивного віку. Чому такі події нині маюь місце? Нерішучість та не професійний захист інтересів України спровокували ідею легкого захоплення агресором спочатку столиці Києва, а потім і всієї «хохляндії». (Вони не знають що хохол у перекладі з тюркського в одному випадку означає – «дитя неба» в іншому – «жовто-сині» («хоу-гол»).  Та… не вдалося. Сьогодні наш народ відчув запах свободи і при всіх наших втратах, її вже московитам не забрати, ходу до волі не зупинити.

Про багатства Тернопілля

– Давайте повернемося до нашої Тернопільщини. Чи шкодуєте про свої нереалізовані плани? 

– Я давно пішов у відставку з державної роботи. Трохи працював у профспілках, згодом в науці. Ні про що не шкодую. Намагався бути корисним людям. Побажаю кожному, щоби зробив стільки, що вдалося реалізувати мені на відповідальних роботах. Мені є про що звітувати перед людьми і перед Господом. Жаль, що мої окремі ідеї не знайшли повного впровадження. Нині війна і повернутись до них можна буде після перемоги за умов наявності не лише фінансів, а й бажання регіонального керівництва,  відповідних інвестицій, підтримки держави.

– Чи можете назвати  хоч окремі з них?

– Не хочу згадувати свою роботу в  ТНТУ ім. І. Пулюя, скільки підготовлено спеціалістів, науковців, скільки видано книг, опубліковано статей, а ще й удосконалено навчальні процеси, створено наукові структури типу спеціалізованої вченої ради з захисту дисертацій, наукове фахове видання, ВУЗівський музей «Засобів управління і літератури тоталітарного періоду» і т.д.

Хочу згадати і черговий раз звернути увагу на більш віддалені справи, зокрема використання на території колишніх Теребовлянського, Бучацького і  Монастириського районів родовищ  нафти на глибині 1700, 1200  м (з однієї свердловини ударив нафтовий фонтан і це на віддалі 100 км від Надвірнянського нафтопереробного заводу!).

У 1950-ті рр. хтось ініціював дослідження щодо наявності нафтових родовищ на Тернопільщині. Про це знав мій земляк і колега, професор ЗУНУ, нині покійний економ-географ Петрига М.О. Він зорієнтував мене на пошук документації щодо цієї справи в нинішньому Івано-Франківському національному технічному університеті нафти і газу. Звідти я отримав підтвердження, взяв копії документів і на базі Тернопільської обласної державної адміністрації організував Всеукраїнську науково-практичну конференцію. Та поїзд через корупційну складову дальше не пішов.

Також в області є необмежені поклади мергелів, сировини для виготовлення  цементу найвищих сортів в т.ч. «портланд». Є проектна документація (виготовлена німецькими спеціалістами) на  будівництво такого заводу в Монастириському районі, але реалізувати цей проект не вдалося…

– Тернопільщина виявляється багата природніми ресурсами?

– Так, є у нас поклади вугілля (що правда низькокалорійного),  пласти якого виходять на поверхню землі в Теребовлянському, Зборівському та інших районах. В 1950–60-ті рр. на межі Львівської області (нині с. Новоселище) була шахта з видобутку бурого вугілля. Є торфи з яких можна виготовляти не лише паливні брикети, а й для побутовх потреб спирт, парфуми, кварцові піски для виготовлення скла, гончарні глини для інших потреб в т.ч. фарфорових виробів, мінерали, що використовують для випалу металів ін. Був проект для переробки шкірсировини і виготовлення  шкір.

Є в нас і лікувальні болота, рідкісна синя глина, мінеральні води, потужна оздоровча  матеріальна база: санаторії, лікувальні заклади. Для їх ефективного використання потрібен мир і багата грошима Європа.

Чому не вдалося реалізувати економічний потенціл краю

– Звідки у вас така багата інформація?

– Свого часу я працював заввідділом матеріальних фондів, потім заступником голови облплану, очолював цю ділянку роботи і був автором відповідної науково-технічної  програми повного територіального господарського розрахунку. Хотів, щоб ця програма була «живою», тому усі розрахунки були виконані на основі конкретних даних, які шукав де тільки міг. Між іншим, ця  програма  знайшла своє часткове впровадження під час реалізації Кабінету Міністрів України адміністративно-територіальної реформи в Україні, що правда у спотвореній формі, недоліки якої спостерігаємо навіть сьогодні.  Потім вже працюючи заступником голови облдержадміністрації продовжив цю роботу,  але не все вдавалося, інколи було не до того, не завжди було порозуміння.

• Чи сприймали вашіініціативи тодішні партійні органи? 

– Спочатку вивчали мої ідеї (були персональні бесіди з партійним секретарем, що вів цю ділянку – В.М. Шемчуком), потім я доповідав на партійно-господарських активах, засіданнях колегій, виконкому і навіть Президії НАН України та КМУ.

– Чи всюди отримували порозуміння?

– Було по-всякому. Президент НАН Б.Є. Патон, дуже високо оцінив мої наукові розробки, а от в КМУ (тоді Прем’єр-міністром був А.К. Кінах) порозуміння не отримали. Ми приїхали делегацією очолюваною головою ОДА В.С.Коломийчуком. Я доповідав особисто Анатолію Кириловичу, переконував довго у необхідності економічних реформ, пошуку шляхів ефективного використання ресурсів, пропонували використати для цього виробничу базу Тернопільщини, демонстрував наробки у цій сфері, але як я підкреслював, ми тоді порозуміння не отримали. Щоб пояснити причини потрібно багато часу і паперу.

– Мабуть, реалізація таких науково-технічних  програм вимагала додаткового фінансування?

– Безперечно, щоб показати добрий приклад, потрібно було не лише фінансування, а й підготувати відповідну нормативну документацію і т.п. А кому потрібні додаткові клопоти?

– Не каєтесь, що ініціювали… для себе клопіт і неприємності?

– Все, що не робиться – усе робиться на краще. Як каже Ліна Костенко: «І все на світі треба пережити. І кожен фініш – це, по суті, старт. І наперед не треба ворожити, І за минулим плакати не варт!…».

Мої одкровення і є в своїй суті, у певній формі сповіддю. Великих гріхів за собою не відчуваю. Шкодую лише, що  завжди хоч був ініціативним, але в більшій мірі намагався бути посслушним. Така тактика чи позиція не сприяла реалізації усіх планів. Дасть Бог наші послідовники продовжать наші справи, можливо й з кращими результатами.

Про війну і владу та особливості сьогодення

–  Чим викликана, на ваш погляд,нинішня російська агресія і коли буде кінець війні?

– Війна на мій погляд є свідченням можливо недосконалості, можливо божевілля людиноподібної істоти. Уявімо собі  третє тисячоліття і 1,5 млн. найздоровіших, найактивніших, можливо найрозумніших з одного боку та 1,5 млн. з другого боку, з ініціативи одного чи кількох ідіотів, роками вбивають один одного замість того, щоб жити, любити…

Коли будуть усунуті, призупинені абсурдні рішення, наприклад, штрафи за спалювання бадилля на городі? Коли горять висотні будинки, коли бомблять фосфорними бомбам та іншими отруйними набоями?…

Що до кінця війни, то  Бог його знає, мабуть, тоді, коли наші лідери перетворяться з комерсантів на державних мужів, лідерів-батьків нації, будуть говорити правду і стануть працювати на цивілізацію, на справедливість, народ, а не на сатанинців, яким завжди… пів світу мало.

– Ви спостережлива людина. Чим характерний, чим особливий наш час?

– Наш час, в результаті розгубленості і безпорадності як державного так і регіонального керівництва, привів до ресурсного розбалансування і порушення багатьох традиційних норм і правил, і це спостерігається на кожному кроці. Частина людей виїхала за кордон (8,0 млн.). Частина (ще 1,5 млн.) на фронті і у логістиці. Багато загинули.  Ми дуже виснажуємося, стаємо боржниками усього світу. Користуючись такою нагодою нас використовують навіть США (угода на використання рідкісних мінералів).

Хочу звернути увагу на вулиці. Тут більшість людей похилого віку з паличками. В церкві теж тільки одні старенькі. За кермом легкових і вантажних машин…жінки. Сьогодні фронт, мабуть, відчуває кадровий голод, не лише озброєння і боєприпасів, а й живої сили… Хоч буквально три роки тому, з оголошенням повномасштабної війни біля воєнкоматів стояли довгі черги добровольців, які хотіли захищати свою державу. На кордонах  теж було багато іноземних легіонерів, які хотіли допомогти в обороній роботі та ми не могли дати собі ради. Ще ж як диверсію розпочали адміністративно-територіальну реформу.

Колись війна закінчиться, наступить прозріння, буде сповідь, буде каяття… Тільки покуту, якщо не відбудеться змін у нашій психології, нашій свідомості, відбуватимуть знову ж ті, які сьогодні на передовій, в окопах… Прикро, жаль, але  поки такими негативними тенденціями характерний наш час.

Здається колись Степан Бандера сказав: «І прийде час, коли один скаже: «Слава Україні!», а мільйони відповідатимуть: «Героям слава!» Ми дочекалися цього часу. Але ще потрібно, щоб відбулись зміни у свідомості наших державних і регіональних лідерів, щоб вони не боялись говорити правду про голодомори, шкідництво російської церкви, УПА, без страху згадували Степана Бандеру, щоб вони були готові пожертвувати  своїм надбаннями за для свого народу, шоб українською розмовляли всюди, а не лише перед захисниками та патріотами. Важкі ці завдання і рішення, але без них ще довго будемо спостерігати нашу біду. Народна мудрість каже: «Без турботливого командира військо гине, а без патріотичної, хворої державою людини, вона розвиватися не буде». Тож «Держава без керівника, який хоче присвятити їй своє життя й об’єднати для цього зусилля  свого народу та настільки її любить, що хворією нею, успішно розвиватися не буде».