Слово матері

Я довго вагалася, чи варто про це писати. Все ж наважилася. 20 жовтня – день смерті мого сина Станіслава.   
Осінь. Для  багатьох – це золота  пора. Я  також любила її, а ось уже 5 років ненавиджу.
1 вересня, коли у дітей почався навчальний рік, мій Стасік – так  його звали всі у нашому місті – пішов у зону АТО.
Це були осінні дні мого чекання, тривоги і…смерті.  Того дня його не стало. Я замкнулася в собі, в своєму горі. Стала злою, почала ненавидіти людей, які хвалилися успіхами своїх дітей. Бо не могла нічого сказати  про успіхи мого сина: він їх забрав  із собою  в потойбіччя. Я по два-три рази на день приходила на його могилу, вранці приносила йому каву. Це був його улюблений напій. Довго з ним розмовляла… Ділилася усім: новинами міста, що зроблено біля його будинку, якого він так любив. А ще плакала, просила приснитися мені, хотіла почути його голос. У відповідь – мовчання.  Тільки легенький вітерець грався пелюстками квітів, а взимку підбивав легеньку сніжну ковдру на його могилі.
І так день у день упродовж п’яти років. Наближався день його смерті, і все важче було на душі… Враз ніби почула шепіт сина: «Я не снитимусь тобі ніколи».  На  моє запитання «Чому?» почула: «Бо ти плачеш, а мені тяжко. Подивись, скільки є одиноких, як живуть вони. А у них теж були діти. Ти завжди була сильною, тож чому здалася? Я так любив тебе».
Я вирішила: щороку цього дня буду приходити в дім, де живуть одинокі, і радувати їх ласощами. Накупувавши різних смаколиків, розклала все в пакети і після  заупокійної служби в церкві поїхала з старшим сином до Територіального центру у Товстому Заліщицького району.
На службі я весь час плакала і запитувала Господа:  «Чому мій син?  Чому я? За що мені таке горе? Чим я так завинила, перед ким?»
Служба закінчилася. Коли виходила з церкви, то побачила, що на нас чекають хлопці, які були в зоні АТО,  –  кіборг Зварич Віталій, голова районної Спілки учасників АТО Навольський Степан, голова Заліщицької районної ради Дрозд Іван. З ними була начальник управління соцзахисту Лисак Уляна, а також із Запоріжжя приїхали мої племінники з дружинами. Усі вони з такою любов’ю та ніжністю висловили свої співчуття, що дали мені зрозуміти: я – не сама, поруч зі мною є ті, хто мене розуміє, співчуває, любить.
Ми всі разом повезли смаколики одиноким людям. Уляна Володимирівна Лисак розповіла їм про причину  наших відвідин, а Іван Петрович Дрозд і хлопці  допомагали роздавати поминальні пакунки. І було приємно бачити, як самотні, хворі, немічні люди посміхалися, як світилися радістю їх очі, що вицвіли з роками.
У розмові з цими  людьми я зрозуміла, що пан Дрозд і пані Лисак – часті гості і що ніхто в цьому закладі не обділений увагою районної ради та відділу соціального захисту.
Мій син Леонід подарував кожному Євангеліє. Ми просили молитися за тих, хто віддав життя на сході України, а також за здоров’я тих, хто сьогодні там захищає нас.
Не забули і про учасників АТО, які перебувають на лікуванні в Заліщицькому обласному госпіталі інвалідів війни та реабілітованих. Голова районної ради І.П.  Дрозд привітав із днем народження учасника АТО Віталія  Кошіля.
Я зрозуміла, що життя потрібно любити. Треба жити і, звичайно, не забувати про тих, хто одинокий, і про тих, кого немає з нами. Бо якщо людина любить життя,  вона цінує рідних, друзів, знайомих.
Я прошу у Бога здоров’я для свого сина, його родини і близьких мені людей. Щоб у здоров’ї і щасті дав нам Бог прожити багато років. Живімо і цінуймо наше сьогодні. Навчаймось  віддавати, а не тільки брати.
Телефонуйте, відвідуйте рідних сьогодні, не відкладайте на завтра. Бо завтра – може бути пізно…
Віра ЛАВРИК