Врятували Бог, лікарі і сусіди

Сталася біда шістнадцятого грудня. Того дня Залісці так закурило, що світа Божого не було видно. Зникла електрика. Мій чоловік пішов у підвал під’єднати автономний генератор до котла. Не знаю, скільки він там пробув, але трохи пововтузився – у диму, випарах. Потім ще відгорнув сніг і пішов до хати. Заношу йому у кімнату суп – він бере тарілку, а руки трусяться, як у страшній лихоманці. Тарілку перекинув. Я до нього: «Володьку, що з тобою?» У нього пішла піна з рота, втратив свідомість. Напевно, що вчадів.
Боже, що робити? Від страху в мене підкошувалися ноги, у голові бухкало. Розуміла, що час для Володимира розпочав особливий відлік, кожна хвилина – дорогоцінна. А надворі – метрові снігові замети…
Сусіди – мої дорогі сусіди – прибігли на перший поклик. Один запряг коня у фіру і помчав за сільською фельдшеркою. Я тим часом викликала «швидку», та з невеликою надією – хіба на бульдозері того дня можна було добратися до Залісців.
Фельдшерка Тетяна Цокало (дай, Боже, їй здоров’я) надавала чоловікові першу допомогу. Щось вколола, і хоч він залишався без тями, з’явилася надія.
Тим часом приїхала «швидка»! З Вишнівця – не дорогами, а полями, бо серед простору можна було віднайти прохідні місця. Дорогою медики «відкопувалися» і їхали далі. Низький уклін фельдшеру Руслану Бринюку та водієві Миколі Порисевичу. Нехай тепер різне говорять про медицину, а я цього дня бачила тільки високий професіоналізм, небайдужі серця.
Сусіди винесли мого чоловіка на носилках до «швидкої», яка зупинилася трохи далеко. П’ятнадцятеро односельців прибігли нам допомагати. І якщо треба було б, то на руках занесли б Володьку до самої лікарні.
«Швидка» тими ж полями рушила до Збаразької райлікарні. Ми ще не знали, що сільський голова Великого Кунинця Василь Кошак аж в область телефонував, щоб дали трактора, і непрохідну ділянку дороги між Великим Кунинцем і Залісцями таки розчистили.
Дорогою чоловік отямився, і трохи відлягло від серця. У лікарні діяли швидко і злагоджено, здавалося, увесь світ  закрутився навколо мого чоловіка. Аналізи, різні дослідження, капання…  Лікарка Дарія Флінта не покладаючи рук клопоталася біля мого чоловіка.  Ми у поспіху не взяли найнеобхіднішого, тож нам у лікарні шукали навіть тапочки. І усе це робилося з такою добротою, що зараз, пишучи ці рядки, не можу стримувати сліз.
Кажуть, українці якісь недружні, не допомагають один одному. Це неправда. Того зловісного дня я спізнала велику людяність, співпереживання, побачила, скільки справжніх людей навколо мене. Дякую уклінно вам, дорогі сусіди, медики за порятунок чоловіка.
 
Леся ПАВЛЮК,
с. Залісці Збаразького району