Думки з приводу: Чого добємося, граючи варіята?

Наближення президентських виборів 2019 року вносить суттєві корективи у редакційну політику більшості інформаційних каналів. Глядача  заманюють інтригами корупційних скандалів, підбірками тематичних диспутів та  голосувань. В хід ідуть новомодні формати  –  народні  прокуратури, прайми і харди, ток-шоу за участю авторитетних політиків, фахівців та експертів. А ще резонансні журналістські розслідування, що виявляють все нові і нові зловживання високопосадовців. Але відсутність кримінальних проваджень перетворює усі ті гучні звинувачення на холості постріли, від яких у простого люду вже замакітрились голови, а  серця знову огортають апатія та зневіра.  Дається взнаки розгул безкарності, коли зняття депутатської недоторканості із   фігурантів корупційних діянь не сприяють доведенню справ до  судового розгляду.
    Пояснення цього посттоталітарного феномена знаходимо у праці Симона Петлюри «Міліція пана Балицького і юстиція пана Скрипника»: «Говорити про зловживання трестів і інших господарських органів нема чого: з ними і сам Дзержинський не може дати ради, тим більше, що викривати злочини тих органів, як свідчать компетентні і поінформовані люди, небезпечно, бо послідовно переведене слідство провадить до дуже високих «верхів» большевицької влади і зачіпає декого з «старої гвардії», себто ті елементи, що на них, властиво кажучи, тримається вся сила і маєстат совітської диктатури».
Хтозна, можливо саме нащадки тієї «старої гвардії» сьогодні роблять погоду на вітчизняному політичному олімпі. Адже хтось замовляє сеанси політичної клоунади за участю   депутатів-блазнів, яким надають необмежений ефір, аби вони  поглумилися над упертими відомствами, а особливо над  персонами незручних опонентів.  Граючи варіята, ці  безсоромні фіґлярі нібито набивають собі ціну,  але насправді лише відволікають увагу громадськості від росту інфляції, підвищення тарифів, згортання соціальних програм і, зрозуміло, від  інтервенції російського імперіалізму.
І потрібно визнати, що це їм вдається. Бо за роки незалежності ми мало чого навчились. Якби українське суспільство  досягло громадянської зрілості, то нізащо  не дозволило б владі  йти на поступки агресору. Згадаймо наші втрати протягом 2014 року: березень – капітулянтська здача  Криму та Севастополя. Квітень, травень –  запеклі бої добровольчих батальйонів та українських силовиків із російськими найманцями та ополченцями ДНР. Червень –  успішний наступ сил АТО, що увінчався звільненням Краматорська та Слов’янська.  Вже 5 липня українське військо могли оточити та обеззброїти банди заколотників під керівництвом російського монархіста Гіркіна, але натомість  відкрили їм «зелену вулицю» на Донецьк та Горлівку. А вже в серпні розпочалась відверта підтримка сепаратистів регулярними частинами російської армії, що унеможливило подальший наступ, а зрештою призвело до Іловайського котла.  Тож 5 вересня було підписано перший протокол Мінських домовленостей, згідно з якими під контроль російської вояччини відійшла індустріальна частина Донбасу.
А в цей час на мирній Україні вирувало життя, з ефіру лунали ура-патріотичні гасла, похабні пісні, недолугий гумор та балаганні розваги. А в нічний час мирне небо провінційних містечок потрясали прикабачні феєрверки  на замовлення захмелілих ватаг.
Тут доречно згадати  Другу світову війну, коли на боротьбу із ворогом комуністичний режим мобілізував усі резерви. Цивільне населення жило впроголодь, ходило в куфайках та працювало в три зміни на заводах, забезпечуючи потреби фронту.  Завдяки цьому учасники антифашистської коаліції здійснили індустріальний прорив не лише у плані нагромадження військового потенціалу, але й  наростили промислове виробництво. Так, в Україні   індустріалізація  провінції розгорнулась на початку п’ятдесятих, зокрема в Ланівцях – у 1955 році, коли  розпочали будівництво цукрового заводу. А в 2017-му цей завод перепродали спритним ділкам, які порізали його на металобрухт.
Або взяти для прикладу – хліб.  На  початок війни буханець коштував 4 гривні, а тепер вартує майже 15!
Сподіватися на оздоровлення існуючої політичної системи  не доводиться. І коаліційні, і опозиційні парламентські партії потрапили до парламенту за фінансової підтримки олігархів, яким тепер служать.
Прихід до влади націоналістичних сил малоймовірний, бо їм бракує: по-перше – направду революційних ідей, по-друге – кадрового потенціалу у регіонах, і по-третє – фінансів.  А ще на заваді стануть «гетьманські» амбіції – камінь спотикання на шляху до консолідації зусиль.
Реальні політики вклинюють зауваження, що найактуальніші ідеї сучасності – це припинення війни та подолання корупції. Так, це  заповітні мрії чи не кожного свідомого українця. Але навіть боротьба із корупцією у нас заштопорилась і не йде.  На думку кандидата політичних наук Юрія Михальчишина, причиною є те, що кістяк новостворених антикорупційних органів складають «пройдисвіти, мерзотники та пристосуванці».
А щоб  трудящий люд не мав на мислі пручатися – його обплутано путами субсидій.  До того ж зомбовано еклектикою масової культури, що рясніє блекотою «сенсаційних» новин, балаганами політичних шоу,  примітивізмом розважальних та гумористичних проектів. Побутові пересмішки чи не найкраще відволікають затурканого обивателя від напруженої дійсності.
Зведення про чергові бойові втрати  на лінії розмежування  стали невід’ємним атрибутом  буденності, джерелом підсвідомого неспокою, через ймовірність повномасштабного наступу агресора.  Проте існують ще й інші загрози. Зокрема – демографічна. Адже, як стверджує голова парламентського комітету з питань охорони здоров’я Ольга Богомолець, українці вимирають прискореними темпами – щороку нас стає менше на 200 тисяч!
Будь-яка критика на адресу центральної влади розцінюється, як підсобництво ворогу. У такому разі нам варто зосередитись на процесах  тилового забезпечення,  вникнути у проблеми життєдіяльності провінції. Тут, за  футбольною аналогією, доведеться встановити другі ворота – на боці органів місцевої влади, та простежити, як вони  реформують  регіони.
Науковці стверджують, що успішний розвиток  громадянського суспільства забезпечать незалежні громадські об’єднання, захищені відповідними законами від прямого втручання й регламентації з боку держави. бо безголів’я влади  компрометує ідею децентралізації. Чи не  час організувати «громадську  толоку» та розчистити шлях для суспільного поступу? Адже сільські регіони – це джерело національної ідентичності українців, а ще – прихована скарбниця інтелектуального резерву, що спроможеться відродити український Рух Опору. Не в догоду олігархам, а заради впровадження в життя стратегічного плану ОУН–УПА щодо створення в незалежній Українській державі підстав для творчого буття українського народу.
 
      Василь НЕРУЧОК,
голова мистецько-спортивного клубу «Тризуб»,
координатор ініціативної групи «Естафета поколінь» м. Ланівці