Віщі слова і вищі сили!

 
На межі смерті і життя, на війні, людина, вочевидь, відчуває цю грань набагато чутливіше, тонше, аніж у повсякденні. У «Свободі» за 26 вересня ми розповідали про студента Тернопільського національного технічного університету Степана Стефурака, який воював поблизу селища Піски на Донеччині. Друзі пригадали, що якось по телефону запитали у нього, коли приїде до Тернополя, а він відповів: «Певне, вже ніколи»… Згодом виявилося, що через кілька днів хлопець загинув. Війна породила багато неймовірних історій.
Вони сиділи в «секреті» за 130 метрів від російських позицій, розмовляли, навіть сміялися, але тихо, щоб ворог не почув. У ході цієї розмови Максим Байсангуров сказав до Олега Білоконя: «Та різне у нас може статися… А якщо через 10 хвилин у нас міна поцілить?» «То так і буде…» – відповів Олег і продовжив свою жартівливу розповідь.
Однак якраз через 10 хвилин російська міна розірвалась за два метри від їхнього окопу. Це сталося 20 липня 2017 року на шахті «Бутівка» під Авдіївкою. Тоді загинув боєць 72 бригади з позивним «Спец» – Олег Чорноконь. Його побратими «Цинк» (Вячеслав Куцмай), «Бонд» і боєць ДУК «Правий сектор» «Ман» (Максим Байсангуров), який тоді перебував у цьому квартеті, були важко поранені.
Максиму вдалося навіть зафільмувати останні хвилини життя побратима і він пам’ятає ці хвилини до деталей.
– Так склалося, що всі мої побратими з ДУК «Правий сектор» роз’їхались, я залишився сам з групою розвідників 72 бригади під командуванням Володимира Майбороди («Май»). Ми базувалися неподалік шахти «Бутівка», – розповідає Максим. – У нас були дві зміни – денна і нічна. Ми виходили на позицію через посадку із зелених насаджень, тому ворог нас не бачив. Крайня позиція була на відстані ста метрів від росіян. Вдень там чергували двоє наших бійців, а вночі – максимум троє. Я запропонував «Маю» залишати на позиції більше хлопців. Адже дві-три людини через рельєфний склад місцевості та густу зелень не змогли б перекрити весь периметр. Тому існувала загроза, що до нас могла підійти ворожа ДРГ.
– Ти добре пам’ятаєш подробиці того дня?
– Коли ми прийшли на позицію, розпочався артобстріл. Працювали наші й досить-таки влучно. Ми завжди ставилися до таких обстрілів насторожено. Адже міна не вибирає: свої чи чужі. Проте цього разу всі сиділи на бліндажі і спостерігали. На російських позиціях упала якась стіна, почався сильний вогонь. Коли артобстріл закінчився, ми все ще спостерігали, що там відбувається. Якоїсь миті я зрозумів, що демаскую себе і попросив хлопців сховатися. Ми почали обговорювати ситуацію і тут я почув характерний свист міни, який не сплутаю ні з чим. Ще в 2014 році в Іловайську я навчився розрізняти, що летить, куди і як звучить. Якщо міна чи снаряд мають впасти біля тебе, то звук більш шиплячий. Саме через це я зрозумів, що міна летить до нас. Ще встиг розвернутись, як побачив спалах полум’я. Глина, щебінь полетіли в різні боки. Мені дуже пощастило, що я був у тактичних окулярах. Вони врятували очі. В губу поцілив маленький камінець, однак летів з такою силою, що розірвав її.
Мене вкотре контузило, я втратив слух. Втратив розуміння того, що відбувається, і скотився у бліндаж. Перша думка: «Хоч би з «Цинком» було все гаразд». Не знаю, чому я так подумав. Проте буквально через секунду він скотився у бліндаж і почав кричати: «Рука, рука…». На той момент я встиг зауважити, що хлопці справді легковажили. Зневажали засоби захисту. Навіть аптечок ніхто не мав.
Отямившись, я вибіг з окопу і почав шукати свій рюкзак, де були додаткові засоби допомоги.
«Цинк» вийшов до мене, тримаючись за ліву руку. Я наклав джгут. «Цинк» перед тим встиг передати по дротовому телефону, що потрібна допомога, а потім попросив мене, щоб я вколов йому знеболююче. Я виконав прохання і почав шукати, де «Спец» і «Бонд». Останнього не бачив ніде, а «Спец»  лежав на землі, біля його голови були велика калюжа крові.
Потім з’явився «Бонд». Як виявилося, його добряче контузило. Коли він отямився, то був розгублений і не знав, що робити. Я крикнув, щоб допоміг мені з «Цинком». Ми підняли залитий кров’ю кітель і побачили, що його бік геть пошматований. Взялися перемотувати рани і в цей момент до нас прибігла допомога з «нульових» позицій.
Я знову спустився в бліндаж і почав спостерігати за діями лікаря. Він зняв джгут й зафіксував руку бинтом. Обперся на стінку окопу і сказав, що йому погано. Я подумав: можливо, від спеки чи перевтоми. Виявилося, що він постійно втрачає свідомість, коли бачить кров.  Лікар на передовій?!
З рани «Цинка» засочилася кров. Ми поклали його на носилки і занесли в санітарну частину. Встигли помітити, як хлопці винесли «Спеца». На жаль, він помер наступного дня.
А «Цинка» того ж дня прооперували, а через два дні, разом з контуженим «Бондом», відправили в Дніпро, а звідти – у київський госпіталь.
– А чому ти так хвилювався саме за «Цинка»?
– У мене взагалі цікава історія з ним сталася. Ми обидва були в Іловайську в 2014 році. А потім я змушений був повернутись додому. Помирав тато, і матері потрібна була допомога.
Вже пізніше разом з другом «Шаманом» ми їхали на схід з пастором протестантської церкви Вадимом Яновичем. А перед нами мчала «Нива» без задніх дверей. Там сиділи хлопці, один з яких тримав у руках ручний кулемет. Чомусь він мені запам’ятався.
Та якось ще один побратим (позивний «Лінза») запропонував мені познайомитися з його другом. І то був «Цинк». У розмові він назвав себе кулеметником, а я
запитав, як він їхав до Іловайська. Він розповів, що їхав автомобілем «Нива» з кулеметом у руках. Після того ми пересікалися на передовій не один раз. «Цинк» був унікальним бійцем. Його слова коштували багато, а мовчання – ще більше. Коли його хоронили, це були найважчі похорони в моєму житті. А коли над могилою стріляв військовий караул, ці постріли закарбували в моєму серці бажання помсти. Але на все свій час… розписаний не нами. Розповім ще одну цікаву деталь. Після тієї артвідповіді росіян я виколупав з дерева осколок від міни. Він пролетів на рівні грудей чи голови. Якби якась вища сила не підказала мені перед тим присісти, не було б зараз ніякого інтерв’ю…
Михайло УХМАН