Орест ЛИЖЕЧКА: «Не уявляю свого життя без творчості»

 
12 липня, під час святкування Дня міста, міський голова Чорткова Володимир Шматько нагородив відомого Чортківського фотохудожника Ореста Лижечка відзнакою «Почесний громадянин міста Чортків».
Наш краянин Орест Лижечка відомий не тільки на Тернопільщині чи в Україні, а й у багатьох країнах світу, адже його роботи виставляли на виставках і салонах у 53 країнах. Він – член Національних спілок фотохудожників і журналістів України, заслужений художник Міжнародної федерації фотомистецтва (EFIAP), неодноразовий переможець і лауреат різноманітних міжнародних конкурсів.
Недарма кажуть, що Господь під час народження людини обдаровує її талантом, а вона з часом лише його відшліфовує і доводить до досконалості. Саме до таких належить відомий фотохудожник Орест Лижечка. Деякі колеги про нього кажуть, що він фотографує головою, але я з цим абсолютно не згідний, бо у всіх його знімках, кожній світлині – серце і душа. Коли переглядаєш зроблені ним фото, розумієш, що це – художні твори, в яких присутні філософія життя, поезія і романтика, краса і величність життєвої правди – правди українського буття. Його світлини ніби розмовляють із глядачами, передаючи зупинену мить незбагненними й інколи неосяжними для розуму думками й емоціями, від них ще віє енергією тієї миті та незакінченою думкою, яку кожен розуміє через свій внутрішній стан, у якому перебуває. В Ореста Лижечка присутня інтуїція кадру, особливо це помітно у світлинах, які стосуються людей, бо з цих знімків ніби виглядає душа людини, а риси обличчя, задума, радість, мереживо зморшок лише доповнюють твір автора. І ці фотографії, можливо, й найцінніші, бо вдало передають золото української душі.
Коли переглядаєш його світлини людей похилого віку, здається, ніби проходиш життєвим шляхом цих героїв, відчуваєш їхні переживання, біль і радість, невдачі та успіхи, осягаєш набуту ними життєву мудрість. Заодно ці світлини вкотре наголошують і нагадують, що людина – прекрасна у будь-якому віці.
У неповторних «рукописах» Ореста Лижечка можна завжди віднайти те, що потрібно людині. Зачаровують його світлини краєвидів, тваринного і рослинного світу, архітектурних ансамблів. Варто зазначити, що О. Лижечка – різноплановий митець, оскільки вже понад чверть століття працює в районній газеті «Голос народу» і за цей час виробився свій унікальний стиль. У повсякденність він завжди додає трішки власної магії, поезії.
Понад 90 відсотків своїх світлин виконав не виїжджаючи з Чорткова
Всесвітньовідомий американський фотограф, оператор, режисер Пол Стренд писав: «Світ художника безмежний. Його можна знайти далеко від місця, в якому він живе, або в декількох футах. Хоча він завжди на порозі свого дому». Ці слова ніби про Ореста Лижечка, який понад 90 відсотків своїх світлин виконав, не виїжджаючи з Чорткова.
Про Ореста Лижечка як режисера фотографії можна писати й писати, але надамо слово нашому герою.
«Перші кроки у фотографії я зробив в останній рік навчання в школі – у 1974. Тоді батьків колега подарував мені старенький фотоапарат «Смена», фотозбільшувач, ліхтар та інше старе обладнання. Спочатку, як і всі, я з цікавістю фотографував усе підряд (родину, однокласників, тварин, квіти, дерева)… Потім мене більше зацікавила зйомка природи, яка оточує мій дім на околиці Чорткова в мальовничій місцині Бердо, де я мешкаю і дотепер. Адже недалеко від мого дому розташовані доволі високі й красиві пагорби, сосновий і листяний ліси на скелях, а річка Серет несе свої води до Дністра між  крутими мальовничими берегами», – розповів пан Орест.
І не дивно, що більшість вдалих, як на мою думку, робіт, «схоплено» неподалік від рідної домівки.
– Пане Оресте, розкажіть про свій творчий шлях?
– Я народився у жовтні 1958-го у Чорткові. У 1976 році там закінчив середню школу №7. Опісля мій шлях проліг до Тернопільського профтехучилища, що було підпорядковане облпобутуправлінню, яке готувало фотографів. Два роки я там провчився і закінчив цей заклад з відзнакою. Першими моїми наставниками у фотографії були Василь Балюх та світлої пам’яті Галина Степанівна Дворська. Василь Олексійович власним прикладом всіляко заохочував  нас, своїх учнів, брати участь у різних конкурсах і виставках.
Після закінчення навчання працював фотокором багатотиражної газети «Комбайнобудівник» у Тернополі. Згодом повернувся до Чорткова, де працював у фотолабораторії на цукровому заводі. Тоді й вступив на заочне відділення технологічного технікуму у Києві. А через три роки мене покликали в рідне професійно-технічне училище, де я обійняв посаду майстра виробничого навчання й викладача фотодисциплін.
Пізніше мене призначили старшим методистом з творчих питань в обласному клубі-лабораторії кінолюбителів. Але оскільки я мав проблеми із житлом, довелося перейти в обласне управління освіти на посаду старшого методиста відділу технічної творчості. Все складалося непогано, в області активно працювали кіно- і фотогуртки. Багато хто з нас тоді вже друкувався в пресі.  В той час (а це друга половина 70-х та 80-і роки минулого століття) мої роботи часто з’являлися в обласних і майже в усіх республіканських виданнях, які тоді виходили в Україні: «Молодь України», «Спортивна газета», «Робітнича газета», «Україна», «Природа» і т. д. Але сімейні обставини знову стали на шляху, і мені довелося повертатися до Чорткова, щоб допомагати батькам і братові, який у мене, на жаль, інвалід з дитинства. Оскільки мене продовжувала вабити фотографія, я з радістю пішов працювати в районну газету «Голос народу», де вже понад два десятиліття обіймаю посаду фотокора.
Народитися в сім’ї репресованого – перепони у творчості
Якщо сьогодні вести мову про сучасну фотографію, особливо жанрову, то вимоги до неї, порівняно з 70-80-ми роками минулого століття, як на мене, не змінилися. То був справжній період творчого становлення. Тоді ми намагалися передплачувати всі можливі фотографічні журнали – ні, не для того, щоб копіювати, а щоб вивчати здобутки кращих майстрів і навчитися знімати так, як вони. «Чеське фото», «Угорське фото» – всі журнали, які можна було дістати, мали певний вплив на мою творчість. Про участь у міжнародних виставках і салонах тоді, звичайно,  мови не було. Слід зазначити, що я мав певні перепони в творчості. Адже мого батька, Франца Григоровича, було репресовано. Він десять років відмучився в  радянських концтаборах на Колимі. Реабілітували його в 1989 році. Зрозуміло, що до моєї творчості в той період було дещо упереджене ставлення. Тому навіть сама думка відправляти свої роботи за кордон здавалася надто сміливою. Тепер, слава Богу, часи змінилися. Твори, як бажає душа, куди хочеш надсилай свої роботи, з ким хочеш спілкуйся…
Не маєте камери,  фотографуйте… оком
Якщо в мене спитають, завдяки чому я сьогодні ‒ у великій фотографії,  відповім просто: «Завдяки плівці». Не знаю, як склалася б доля багатьох теперішніх метрів, якби б цифрове фото та комп’ютер винайшли раніше. Багато хто з них знімав би зовсім по-іншому. Я дуже радий, що весь період мого навчання та перших фотографічних спроб минав з використанням аналогової техніки, яка дала найголовніше – усвідомлення процесу роботи зі світлом, так би мовити, пізнання світлопису, і не тільки під час зйомки, а й під час друку фотографій у лабораторії.
Але якщо фотографуєш то вже не думаєш про те, де які елементи розташовані на знімку.
Фотографія – це образ мислення. Можна їхати в автобусі, побачити морозяні візерунки на склі й через них зробити знімок. Навіть не камерою, а оком. Я навіть одразу починаю кадрувати, обробляти «карточку», щоправда, віртуально. Це корисна практика. Тому, якщо не маєте з собою камери, «фотографуйте» оком.
Інколи на задум працює ситуація, в якій найчастіше кадр ніби сам формується. Моє завдання тільки вчасно його побачити та відзняти. Так трапилось, зокрема, з моєю роботою «Мелодія», яка сьогодні має велику кількість нагород, у тому числі й міжнародних.
Коли працюєш у газеті, часто опиняєшся в різних несподіваних ситуаціях. Виконуючи редакційне завдання, можеш побачити те, що є цікавим не для репортера, а для фотохудожника. Найголовніше – якомога більше знімати, тоді в обов’язково з’являться привабливі кадри.
На жаль, сучасні друковані ЗМІ майже втратили колишню газетну культуру. Свого часу існували всесоюзні та  українські видання, що друкували фотонариси. Можна як завгодно сьогодні про цю традицію говорити, але завдяки їй люди довідувались про цікаві долі, складний життєвий шлях видатних письменників, учених, митців, геологів, будівельників і представників інших професій. Головною в нарисі була цікава особистість, нестандартна людина, яка подолала певні випробування, скрути і вийшла з них переможцем.
Може, тому що я працюю в чорно-білій газеті, більшість знімків у мене монохромні. А багато авторів у світі нині хворіють на певну «кольорову хворобу»: через HDR-обробку, штучне підсилення кольорів заради красивості часто втрачається природність сприйняття знімка. Дивишся –   і перед тобою якесь дивне скупчення різнобарвних плям. Тепер розумію, що зробити хороший кольоровий знімок набагато важче, ніж чорно-білий.
Фотографія –  дуже тонке мистецтво. З одного боку, в творі має  бути зміст, а з другого –  ще й хороша композиція. Щоб усе вдалося, треба вчитися поєднувати і глибоку думку, і точність композиції, і якісне технічне виконання, і душу не забути в свій твір вкласти.
Своє життя не уявляю без творчості. У нашому провінційному Чорткові є з ким поспілкуватися. Адже в нас четверо членів НСФХУ і стільки ж кандидатів. Також є чимало цікавих фотоаматорів і талановитої молоді. Ставлення до життя має бути позитивним і діяльним, тоді воно відкриватиме все нові грані, барви та мелодії.
Віктор КУЛИК