Повідомити новину

Поширити:

Серед іноземних політичних лідерів, які допомагають нашій країні у війні, популярність президента Туреччини Реджепа Тайїпа Ердогана поступається хіба що Борису Джонсону. Тим більшим є удар по масовій свідомості пересічного українця, котрий дізнався про чергову зраду невірного султана. Іноді здається, що образ Ердогана в масовій свідомості злився з образом Сулеймана Пишного – чоловіка українки Роксолани. Невже тепер молоді батьки перестануть називати дітей Байрактарами?

Інфантильному українському суспільству, що болісно, але дуже повільно дорослішає, варто нарешті засвоїти просту істину. В міжнародній політиці немає ні вічних друзів, ні вічних ворогів, є тільки вічні державні інтереси! Вже майже 200 років, як цей принцип озвучив прем’єр-міністр нашої улюбленої Великої Британії Бенджамін Дізраелі. І саме навколо своїх турецьких державних інтересів, наче білочка в колесі, крутиться президент Туреччини.

На відміну від менших держав Східної Європи, він не є залежним ні від Вашингтона, ні від Лондона. Туреччина не боїться міліарної потуги рф, адже має збройні сили, що входять в топ-10 армій світу! Стосовно Ердогана, то він є турецьким імперіалістом-пантюркістом і в своїй політиці робить ставку на поширення впливів Анкари на всі сусідні регіони і навіть Центральну Азію. Також важливо, що в 2016 році Ердоган успішно впорався зі спробою військового держперевороту. Слід зазначити, що в Туреччині з часів Ататюрка саме військові були елітою, що стежила за збереженням курсу на вестернізацію і світську державу. В ході тих подій провладні ЗМІ прямо звинувачували спецслужби США в сприянні путчистам. Доволі правдоподібною є версія, що президент сам спровокував путч задля збільшення своєї влади і остаточної розправи над опозицією. Ердоган – звісно ж, не путін, але з 2002 року очолює владну партію та до 2014, перед тим, як стати президентом, упродовж тривалого часу був прем’єр-міністром. Наразі є всі підстави вважати його авторитарним лідером, який майже одноосібно керує державою.

Саме з огляду на знання особливостей політики Туреччини слід оцінювати всі слова та дії її президента. Безперечно, для Ердогана неприпустиме територіальне збільшення рф у чорноморському регіоні, адже це суперечить стратегічним інтересам Туреччини. Натомість виснажлива війна, що робить Путіна більш податливим і примушує його до різноманітних поступок у Сирії, на Кавказі, в енергетичній та фінансовій сферах, – це саме те, що потрібно Ердогану. Чи треба авторитарному лідеру лаври миротворця, чи буде він зважати на думку населення на виборах, які уже заздалегідь переміг? Отже, жодних шантажів чи схиляння України до реальних поступок рф не буде, а тільки – геополітична гра, у якій нам продають зброю, а з московітами торгують на дуже вигідних умовах, але так, щоб московія все більше послаблювалась. Справа в тому, що на території рф живе дуже багато тюркських народів, яких радо прийняв би під свій протекторат керманич Анкари. Стратегічно РФ уже давно програла, а східному деспоту, на відміну від західних демократів, можна не вдягати білі рукавички і заробляти на обох сторонах військового конфлікту.

Не варто ні ідеалізувати, ні демонізувати Туреччину, слід розуміти реальну ситуацію в світі і українські стратегічні інтереси. Українці отримали унікальний шанс не тільки знищити вікового ворога, а й побудувати суспільство, що процвітатиме, та могутню державу. Для цього потрібна холодна голова, сильні руки і відважне серце. Будьмо розумними і вірмо в ЗСУ!