Отець Ігор КУБИШИН: «Бог один, як і Україна»

«У 101-й день повномасштабної війни на Донеччині у Святогірській лаврі згорів Всіхсвятський скит внаслідок російського артилерійського обстрілу. Вже далеко не першого удару по святині. В середу від ворожого обстрілу загинули троє монахів. Богослужіння змушені проводити в підвалі. І це одна з трьох лавр Церкви, яку в Москві досі вважають пов’язаною з російським православ’ям. І навіть це не зупиняє російську армію. Вони готові спалювати все – православні церкви так само, як і будь-що інше в Україні», – сказав у промові до українського народу Президент Володимир Зеленський.

Направду, це не перший випадок, коли московська нечисть спалює духовні святині на українській землі, більше того,  святині, котрі належать Українській православній церкві московського патріархату. Теж визволяють? Але від чого? Від святості, духовності, від Бога…

В Україні триває перехід церковних громад в лоно Православної Церкви України. І коли парафіяни більш охоче йдуть на цей крок, то священнослужителі – не надто. До прикладу, на Тернопільщині з московського патріархату до ПЦУ перейшло трохи більше 40 громад і тільки один (!) священник. Хоча ні… Священників уже двоє. Серед них – отець Ігор Кубишин, котрий десятиліттями був настоятелем у величній святині села Новомихайлівка на Донеччини, а тепер приїхав на рідну Тернопільщину. Тут, з благословення Владики Нестора, перейшов до ПЦУ й отримав указ служити у храмі села Дзвиняча Кременецького району. Отець Ігор дав ексклюзивне інтерв’ю виданню «Свобода», у якому розповів про своє життя на сході, страшні військові події, а також висловив думку стосовно Синоду про автокефалію УПЦ московського патріархату, який відбувся 27 травня.

«Служу Богу і людям уже 32 роки»

Протиієрей Ігор Кубишин народився 19 жовтня 1961 року у селі Бариш на Бучаччині. Там закінчив середню школу, згодом служив в армії, одружився. Із 1990 року служить у церкві.

«Служіння я розпочинав у Чернігівській єпархії. У 1993 році перейшов у Донецьку єпархію. Дванадцять років обіймав посаду благочинного Вугледарського округу. Був настоятелем у селі Новомихайлівка. Уже 32 роки служу Богу і людям», – розповів отець Ігор.

Священник каже, ніколи не забуде, що відчув, побачивши той стародавній, трохи зруйнованих храм.

«Це була одна із перших споруд, яку будували ще за часів царської росії. Тоді там була Єкатеринославська губернія. Висота дзвіниці – 45 метрів, площа церкви – 750 квадратних метрів. Це – велична споруда. Навіть сьогодні вона перебуває у п’ятірці найбільших церков Донецької єпархії», – продовжив чоловік.

У 1931 році за те, щоб община не сплатила податки, розібрали огорожу довкола церкви, а через рік – ще й дах. З того часу храм перестав функціонувати. Тож оцю Ігорю чимало років довелося реставрувати його.

«У церкві відчувалася така неперевершена атмосфера, величність, духовність, не було відчуття страху, що не впораємось, не зробимо. І з 1994 року почали реставрацію.  Поки проводили ремонтні роботи, я здійснював Богослужіння у приміщенні старої школи. У 2000 році у стінах храму відбулося перша Служба Божа. При церкві у 2008 році відкрили Будинок милосердя, розрахований на 50 людей.  Вікова категорія наших підопічних – від 28 до 93 років. Коли до нас приходили люди, ми не питали, якого вони віросповідання. У нас перебували і православні, і мусульмани, і греко-католики. Основне було – допомогти людині, яка потребує цього», – сказав отець.

«Дощенту зруйнована церква, згорів Будинок милосердя»

Ігор Кубишин каже, що вони відчули кровопролитні події війни ще 11 липня 2014 року. Тоді, напередодні свята Петра і Павла, ввечері обстріляли Мар’їнку, яка за 10 кілометрів від Новомихайлівки.

«З того часу зовсім недалеко від  нас точилися бої. Багато зверталося людей, які виїжджали з Донецька, просили дозволу залишити у Будинку милосердя своїх батьків. Сьогодні ж села практично не залишилося. Дощенту зруйнована церква, згорів Будинок милосердя. Підопічних евакуювали в іншу область», – тихо, ковтаючи гіркий клубок у горлі, мовив священник.

Місяць часу жителі села жили без світла і водопостачання. Через постійні обстріли обслуговуючий персонал, переживаючи за своє життя, боявся виходити на роботу. Отець Ігор розповідає, як просив мешканців Будинку милосердя, щоб евакуювалися. Люди не хотіли, адже він став для них рідним домом, а його працівники – найближчими людьми. Та, зрештою, люди погодилися, і священник доклав усіх зусиль, щоб вивести їх у безпечне місце. Така була воля Божа! Адже цілий місяць Новомихайлівський храм і Будинок милосердя здригався від численних артилерії, «Градів» і авіанальотів. Ворожі війська зухвало, не боячись ні Бога, ні людей, зруйнували святиню.

Отець Ігор вирішив поїхати на малу батьківщину.  Побачивши на власні очі, як ворог руйнує села, нищить церкви, усвідомлював, що більше не може перебувати під московським патріархатом.

«Відчувши весь жах війни, страх від обстрілів, побачивши ставлення патріарха Кирила, який жодного разу не заступився за свою паству, а навпаки – благословив цю страшну війну, зрозумів, що не хочу нічого мати спільного з московщиною. З 2014 року Кирил жодного разу не звернувся до Путіна з вимогою припинити вогонь. На архієреїв УПЦ ніхто не звертав уваги», – зауважив священник.

«Бога я не зрадив, а адміністративні підпорядкування – це вже зовсім інше»

«…Зізнаюся, коли приїхав сюди, спочатку не знав, як вчинити. Зрештою звернувся до Владики Нестора і попросив благословення прийняти мене у Тернопільсько-Кременецьку єпархію. Нині я є кліриком цієї єпархії», – додав священник.

Від себе додамо, що громада села Дзвиняча нещодавно перейшла у лоно Православної церкви України. На жаль, у селі донині точаться конфлікти з цього приводу. Отець Ігор каже, що коли провів там перше Богослужіння, це було незвично як для нього, так і для парафіян, адже вперше за 32 роки священник відслужив українською мовою.

«Церковнослов’янська мова в житті ніде не використовується. Тому для багатьох вона є незрозумілою. Особливо, коли зачитується послання від апостола чи Євангеліє, чимало парафіян не розуміють, про що йдеться. Як писав апостол Павло в Посланні до коринтян: «У Церкві волію п’ять слів зрозумілих сказати, щоб і інших навчити, аніж десять тисяч слів чужою мовою».

Отець Ігор жодним чином не шкодує про своє рішення, переконаний, що в Україні має бути одна Церква. Ми маємо твердо зрозуміти, що саме зараз настала ота історична мить, коли варто забути про образи, об’єднатися і разом славити Бога.

Синод про автокефалію УПЦ або окозамилювання

27 травня Собор Української Православної Церкви московського патріархату ухвалив рішення про “самостійність і незалежність” УПЦ.  У Православній Церкві України заявили, що підсумки Собору «м’які та округлі» у формулюваннях, а оголошена незгода з патріархом Кирилом ще не означає розірвання зв’язків з російською Церквою. Такої ж думки дотримується і отець Ігор Кубишин.

«Я не думаю, що це рішення відіграє вирішальну роль. Це – чергове окозамилювання. У нас був історичний момент, коли відбувся об’єднавчий Собор у 2018 році, а ми його проігнорували. Коли Вселенський Патріарх Варфоломій надав Томос Україні, в УПЦ також не серйозно це сприйняли.

Ось поясніть, в якому статусі ця Церква буде перебувати тепер, якщо відійде від РПЦ? Не думаю, що Патріарх Варфоломій і їй надасть Томос. Не залишається нічого іншого, як змиритися й об’єднуватися. На перше місце треба ставити не політичні інтереси чи амбіції, а людину і служіння Богу. Ось навколо  цього маємо всі об’єднатися».

«Хто хоче у ту структуру, їдьте туди, де я все залишив»

Отець каже, коли прийшов на парафію в Дзвинячу, там був священник, який спершу погодився на перехід до ПЦУ, а потім відмовився. Ігор Кубишин ніяк не може зрозуміти такої позиції, адже, якщо ти вже наважився на такий крок, то йди до кінця. Тобі ж люди повірили.

«Я приїхав, а він зібрав людей, які до того одноголосно проголосували за перехід до Православної Церкви України, почав сіяти розбрат, спровокував конфлікти навіть між родинами. 26 травня архієпископ Тернопільський і Кременецький Нестор з архіпастирським візитом відвідав парафію села Дзвиняча. Після завершення молебню «За звільнення України від нашестя чужинців» та проповіді у присутності парафіян ще раз звернувся до священника: «Отче, переходьте до ПЦУ разом із людьми, вони вас знають, ви вже роками тут служите». Скажу чесно, якби так сталося, я не мав би нічого проти. За парафію не тримаюся.

Тоді я звернувся до людей:
«Щоб ви хоч трішечки зрозуміли те, що коїться на сході, вам потрібно поїхати туди. Тут ми сидимо в теплих домівках, біля телевізора, дивимося новини, так, співчуваємо, але відволікаємося і забуваємо. Коли ж ти місяць, два сидиш в підвалі і не можеш вийти на вулицю, чуєш постійні вибухи, стрілянину, дивишся на це все по-іншому. Хочете у цю структуру, будь ласка, їдьте туди, де я все залишив».

«Я Бога не зраджував!»

Часто на сторінках газет читаємо розповіді священнослужителів, котрі перейшли до ПЦУ. Отці зізнаються, що рішення покинути московський патріархат далося важко. Ми запитали у отця Ігоря, хто підтримав його, а хто, можливо, вважає зрадником.

«Я Бога не зраджував. А патріарх Кирил – не святий угодник Божий, а адміністративна особа Церкви. Ми чуємо, як він заявляє, що росія – велика держава і ні на кого не нападала. Бачимо, як у храмі благословив іконою російських окупантів-карателів із Росгвардії на “спецоперацію” в Україні. То я не уявляю, які ще докази людям потрібні (на хвильку відволікається, щоб втамувати емоції)… Моє рішення було тверде і виважене, моя сім’я мене підтримала. І це для мене основне. Я завжди мріяв, щоб Церква була одна і твердо вірив, що рано чи пізно так і буде.  Донині спілкуюся з багатьма парафіянами з Донеччини і жодного слова докору від них я не почув. Бог в нас один, як і Україна», – завершив розмову отець Ігор.

Зоряна ДЕРКАЧ