Журбопис Степана Сапеляка

У Чортківському державному медичному коледжі відбувся вечір пам’яті поета, прозаїка, публіциста, літературознавця, правозахисника, громадського діяча, уродженця с.Росохач Чортківського району Степана Сапеляка, зініційований директором коледжу, канд. мед. наук, заслуженим лікарем України Любомиром Біликом та заслуженим діячем мистецтв України, головним редактором журналу «Літературний Тернопіль» Богданом Мельничуком. До символічного крісла спогадів запрошували людей, життя яких невідривно пов’язане з життям письменника.
Своїми спогадами з присутніми поділилася мати поета  Ганна Сапеляк, пригадавши день 22 січня 1973 року, коли її син разом із організованою «Росохацькою групою»  вивісили у Чорткові жовто-блакитні прапори і розклеїли написані від руки листівки «Свободу українським патріотам!».  Зі сльозами на очах Ганна Костівна розповідала про обшуки, арешт Степана, його перебування у слідчому ізоляторі, п’ять років колонії і три заслання,  проживання на Харківщині. Жінка розказала, що сльози її горя стали сльозами радощів, коли дізналася, що сина реабілітовано, прийнято до Спілки письменників України, нагороджено Національною премією України імені Тараса Шевченка, орденом «За заслуги ІІІ ступеня»,  коли одна за одною виходили його книжки. А зараз найбільша втіха для Ганни Костівни – визнання поетичного таланту Степана.
У символічному кріслі спогадів своїми міркуваннями про  Степана Сапеляка  поділився Богдан Мельничук. Письменник  згадував: «Степан Сапеляк не сіяв зерна розбрату, а плекав хліб єдності, прагнув до консолідації нації і робив для цього все, що міг. Він любив людей і довколишню природу. Ми бродили з ним лісом, котрий починається відразу ж за подвір’ям його родинної хати в Росохачі на Чортківщині, й Степан розмовляв не лише зі мною, а й із деревами, травою, пташками. І здавалося, що дерева шелестять із вдячністю, трава росте швидше, птаство співає веселіше… Він показував мені джерело, до якого звідусіль приїжджали незрячі, щоб промити очі цілющою водою, а на горі над ним – залишки схронів вояків УПА. Я слухав його неквапну, виважену на терезах думки мову і розмірковував над тим, що Степанові вірші, наскрізь проникнуті вболіванням за долю України, у стократ підсиленим його стражданнями в Сибіру, теж промивали, тільки не очі, – свідомість тисячам, а може, й мільйонам земляків, сущих на рідній землі та в еміграції».
У лютому цього року в Тернополі було презентовано збірку «Вибране» Степана Сапеляка.  Це перша його збірка, видрукувана в місті. Бо всі попередні книжки нашого земляка  видані в Харкові, Києві чи за кордоном. Ми дякуємо за це ініціатору видання книжки й редактору Богданові Мельничуку.
На вечір пам’яті завітав і видавець та головний редактор літературно-мистецького журналу «Золота Пектораль» Володимир Погорецький, який розповів про Всеукраїнську літературну премію імені Степана Сапеляка, лауреатом якої є він сам, відкриття меморіальної дошки С.Сапеляку в його рідному селі Росохач та прочитав віршовані рядки поета-політв’язня.
Присутніх зворушило читання студентами поезій Степана Сапеляка, наскрізь проникнутих вболіванням за долю України. Саме ними наш земляк знову і знову промовляє до своїх нащадків:
«О люди! Люд! Почнім з калин і вишень…
Ще раз почнім із пісні і верби».
Ми живемо у непростий час – час змін. Події в Україні тривожать та не залишають  байдужими жодного свідомого громадянина країни. Віримо, що прийде час, коли кожен скаже: «Я – українець, і це звучить гордо!». Краще запалити одну свічку, ніж ганьбити пітьму. І якщо ці свічки запалахкотять у кожного з нас у серці, то в нашій державі запалає вогонь відродження. Саме цього хотів Степан Сапеляк  – поет «з нерозмарнованою вірою у Добро і Бога», який своє серце віддано поклав Україні до ніг.
 
Людмила ЮРЧАК,
викладач коледжу