Одного дня дізнатися про страшну хворобу і знайти сімейне щастя – фільм з таким сюжетом стовідсотково викликав би шквал критики за надуманість історії. Але життя – куди вигадливіше від найталановитіших сценаристів.
У цьому переконалася 60-річна тернополянка – пані Лариса. Жінка останні п’ять років бореться зі страшною недугою – раком. Вона впевнена, що навіть таку хворобу можна подолати, якщо поруч є люди, на яких можна покластися. Для Лариси – це сини, маленька внучка, а віднедавна – і коханий чоловік, якого, зізнається жінка, прислав сам Бог, аби навчити жити з недугою.
Боротьба за життя
Жінка не хоче, щоб у газеті згадували її прізвище чи публікували фотографію. Вона боїться, що її почнуть жаліти. А це для пані Лариси рівноцінне вбивству. Тернополянка хоче, аби її історія стала прикладом для сотень таких, як і вона, хворих на рак людей, які після страшного діагнозу, замість боротися, починають прощатися з життям.
«Перше, про що запитують люди, які дізнаються про свій діагноз: «Чому рак обрав саме мене?» Але не потрібно шукати винних, бо відповідальність за неї несе тільки сам хворий. Рак обирає, щоб чомусь навчити. Це треба прийняти і починати боротьбу за життя. Адже рак – не вирок, а виклик», – почала нашу розмову пані Лариса.
За час боротьби з недугою жінка пройшла п’ять стадій усвідомлення своєї хвороби. Хтось не витримує і здається уже на першій-другій. Але пані Лариса навчилася з ним жити.
П’ять років тому у жінки діагностували другу стадію раку прямої кишки. Після операції та хіміотерапії вона дізналася, що метастази вразили хребет, почали поволі його руйнувати. Далі була складна операція, і їй категорично заборонили вставати з ліжка впродовж двох місяців.
«Але я не послухала, – каже Лариса. – Вже наступного дня після операції «виповзла» з палати. Лікарі як побачили, ледь не впали. Вдома заявила: хочете, щоб я лежала, дайте мені ноутбук та Інтернет. Буду працювати. І щоб ніхто не смів мене жаліти».
За словами жінки, від початку захворювання вона рішуче налаштувалася на боротьбу. Шукала відповідь на питання, чому рак обрав саме її.
«Це ж перше, про що питають люди, які дізнаються про діагноз. Вони гніваються, шукають винних скрізь – на роботі, вдома, серед сусідів чи знайомих. Бо ніхто не хоче брати на себе відповідальність за хворобу. Я багато читала на цю тему, проаналізувала своє життя і зрозуміла: рак дається людині не за щось, а для чогось. Для того, щоб чомусь її навчити. Якщо цього не зрозуміти, марно починати боротьбу».
«Не маю права підвести своїх дітей та чоловіка»
Пані Лариса розповідає, що згодом стала на ноги і повернулася на роботу. Двоє дорослих синів, які готові були для матері небо прихилити, тільки розгублено розводили руками.
«Я не можу без роботи, – каже жінка. – Там – люди, приятелі, колеги, там – життя. Я відмовилася від палички, самостійно ходила до магазину, гуляла з онучкою. Мені все було в радість, і не впадала в депресію. Єдине, що мене досі дивує: чому на вулицях міста так багато молодих людей із обличчями старих людей – незадоволених, ніби за щось ображених на життя? Та ж розправте плечі, посміхніться і подякуйте Богу, що живі, маєте сім’ю, дітей, роботу».
Близько року тому пані Лариса дізналася, що недуга повернулася. Цього разу – рак грудей. Лікарі рекомендували оперувати, але жінка вагалася. Каже, навіть був період, коли вона готова була здатися, на щастя, нетривалий.
«Невідомо, як би все склалося, якби не сини і мій лікар. Він розповів мені правду про те, що зі мною буде, крок за кроком, якщо відмовлюся від операції, і чекати кінця, і яким цей кінець буде. Тоді я подумала, що мої діти на це не заслуговують. Всі ці роки сини, невістка, онучка підтримували мене, лікували. Я не маю права їх підвести. І сказала лікареві: «Ріжте!»
Після складної операції жінка повернулася додому. До речі, її чоловік п’ять років тому вилікувався від раку. А познайомилися вони у клініці, того дня, коли Лариса вперше почула про свій діагноз. З того часу вони нерозлучні. Жінка вважає, що Богдана подарували Небеса, аби навчити жити з хворобою.
«Я завжди була оптимістом. Тому добре розумію, що операція дала мені ще роки життя, і це головне. Важливо те, що є сьогодні і зараз. Як у пісні співають: «Есть только миг между прошлым и будущим, именно он называется жизнь…» Моя улюблена пісня. Попередила всіх, коли прийде мій час, щоб ніякі сумні марші, тільки ця пісня щоб звучала…»
Рак, страх і психосоматика
Історія пані Лариси – приклад правильного ставлення онкохворого до недуги. За словами жінки, за час, який вона провела в лікарнях, їй зустрічалися молоді люди, особливо жінки, які прощалися із життям, навіть не почавши лікування.
«Лежала в палаті з жінкою, яка не дозволяла лікареві навіть доторкнутися до неї, криком кричала. Бо страх перед раком набагато сильніший, ніж біль від лікування чи операції».
Це стверджує і медичний психолог Неля Ксенчина. Пані Неля вже чотири роки працює з онкохворими. Каже, що дуже складно самотужки пройти всі стадії прийняття хвороби. А без цього шанси на успіх знижуються.
Перше питання всіх онкохворих: «Чому я?» За словами лікарки, коли люди ставлять таке питання, значить, шукають крайніх, перекладають вину за хворобу на іншого.
«Я тоді ставлю зустрічне питання: не чому, а для чого людині це захворювання? І пацієнт впадає в ступор. Буває, минає багато часу, перш ніж хворий зрозуміє, що через рак життя змушує людину змінити щось у собі, самовдосконалитися. Наприклад, якщо жінка відмовляється від себе, свого життя і жіночості, стає зацикленою на сім’ї, організм знаходить спосіб нагадати їй, що вона – жінка. Це один із психосоматичних механізмів виникнення раку грудей».
Часто почувши про підозру на рак жінки відмовляються проходити додаткове обстеження. Їх охоплює паніка часом на тиждень, а інколи – на декілька років.
«До мене часто звертаються люди, які, почувши про першу стадію раку, впадають у відчай. Вони починають шукати лікарів, які спростують їм діагноз. Але ці пошуки відбирають час. Потім виникає страх переступати поріг лікарні, де почув діагноз. Коли ж приходить розуміння того, що варто почати лікування, рак набув третьої, а то й четвертої стадії. І знову у хворого виникає низка питань і претензій, мовляв, ви ж казали, що цю хворобу можна вилікувати», – розповідає Неля Ксенчина.
За словами психолога, саме підтримка рідних і робота з психологом допоможуть опанувати себе й почати боротьбу з хворобою.
«Успіх лікування раку на 60% залежить від лікарів і на 40% – від пацієнта. Родичам хворого важливо не робити з нього інваліда, оберігаючи від усіх проблем і забороняючи вставати з ліжка. Людині, навпаки, потрібно доручати виконання дрібних обов’язків, залучати до вирішення сімейних справ, словом, дати зрозуміти, що вона, її думка й життя є важливими і потрібними», – підсумувала медичний психолог Неля Ксенчина.
Наталя ЛУКІВ
Leave a Reply