Порятується той, хто ввірує…

4402Мені часто доводиться залишати межі України. Я бачив багатьох людей, побував у різних життєвих ситуаціях. Та один випадок вразив мене до глибини душі, хоча думав, що вже нічому не здивуюся.

Перебуваючи у Володимирській області (Росія), я часто відвідував місцеву церкву. Не все мені було зрозумілим під час Літургії, та я й не намагався вникати, адже йшов туди просити допомоги у Бога. А Всевишній розуміє нас, де б ми не були і в яку церкву не зайшли б. Одного разу я захотів висповідатись і причаститися. Прийшов вранці, відстояв Богослужіння і тільки-но приступив до сповіді, як батюшка, який знав, що я з України і є греко-католиком, привселюдно почав читати мораль, мовляв, українці – без Божої благодаті, а мені потрібно відректися від своєї віри, прийняти православ’я і лише тоді зможу приступити то святих тайн. Та потім «явив милість», змінив свою думку і прийняв сповідь.

Я дочекався закінчення Богослужіння і поговорив зі священиком.

– Отче Сергій, скажіть, чому ви називаєте нас розкольниками, іновірцями, якщо ми такі ж, як і ви – християни. Чому, коли мені важко, я не можу прийти і  попросити у вас помочі, адже Господь покликав вас допомагати людям, давати їм надію, незалежно від національності чи віросповідання.

– Це так. Але зрозумій, наша Церква визнана Константинополем, а в Україні твориться казна-що, кожен поклоняється кому хоче.

– Але ж спочатку була Київська Русь і був Київ, а не Москва?

– Ти ще молодий, тобі ще потрібно багато вчитись і читати, щоб  зрозуміти, яка віра правильна.

Так і не отримавши відповіді на свої запитання, я повернувся в Україну. Вже тут, у Тернополі, довелося зустрітися з представниками Української православної церкви Московського патріархату. Думав, що від них отримую відповідь на свої запитання, але вони теж були надто заполітизовані і, на жаль, не готовими до діалогу.

Я нікого не хочу звинувачувати, проте не розумію російського духовенства і їхню Церкву в Україні. Вони моляться про милосердя до ближнього, прощення гріхів, а своїми діями вчиняють протилежне. Один мій знайомий священик з Росії не молиться за свого батька з України тільки тому, що той греко-католик. Це ж нонсенс!

І все ж, якщо я не знайшов відповіді на запитання у розмовах зі священиками РПЦ та УПЦ (КП), то роз’яснити ситуацію попросив отців  Віталія Козака та Андрія Янішевського з Української греко-католицької церкви.

– Отче Віталію, чому духовенство Російської церкви вважає нас неканонічними, без Божого благословення. Чому переконані, що тільки вони врятуються, а всі інші – грішники?

– Російська церква здавна займає таку позицію. Та ми не повинні з цим погоджуватися і з твердою вірою у серці  іти в храми, молитись, щоб Бог дав нам своє благословення і свій покров. Що ж стосується канонізації, то цей термін має право жити тільки в православному середовищі, усім іншим не потрібно звертати на це увагу. Ми, греко-католики, визнані усім світом і нам не потрібне визнання Москви. А молитися чи не молитися за інших, якщо вони не православні, то така проблема виникає лише в Російській православній церкві. Поясню: якщо ми не «їхньої віри», значить, ми вважаємось єретиками. А за «єретиків» в РПЦ не моляться літургійно, проте можна молитися приватно. Однак це вже залежить від моралі і виховання кожного священика.

Наша Греко-католицька церква існує давно, але термін «греко-католицька» виник тільки у 18 столітті. Розповідають, що австрійська королева Марія-Тереза запитала своїх підлеглих: «Що це за люди живуть в західній частині Галичини, яка у них віра»? Їй сказали, що це русини і що віра у них руська. «Це така ж віра, як і в Росії?» – знову запитала вона. Їй відповіли, що ні. І ось, щоб вирізнити нас від росіян, назвали нашу церкву греко-католицькою. Відтоді, на думку Російської церкви, ми вважаємося неканонічними, хоча нас визнає цілий світ, у тому числі і Папа Римський. Простіше кажучи, чи греко-католики, чи православні – це одна віра, ми просто різні за конфесіями. На жаль, це розуміють не всі.

– Отче, а що робити греко-католикам, римо-католикам, православним Київського патріархату, якщо вони живуть в Росії і не мають можливості відвідувати церкву?

– Не боятись, а йти і молитися в церкву, яка є там. І в цьому гріха не буде. До мене теж приходять православні на сповідь і причастя. Але так потрібно чинити лише в тому випадку, якщо людина перебуває далеко від дому, у чужій країні. Вдома ж потрібно йти до своєї церкви.

– Отче Андрію, в російських православних церквах жінкам заборонено входити до храму з непокритою головою чи в штанах. У нас же жінки інколи приходять не те, що у штанах, а навіть у міні-спідничках. Чому так?

– Це не всюди так. В Чернівцях я був у храмі, який належить УПЦ (МП). Просто зайшов, як турист. Раптом бачу, що в храм заходять жінки без хусток, в штанах, ставлять свічки, моляться. Я підійшов до них і розказав, що у Тернополі в церквах Московського патріархату так робити забороняють. Вони ж відповіли, що тут священики не забороняють цього робити.

Так, у Старому Завіті було записано, що обов’язково треба заходити в храм з покритою головою, але йшлося про іудеїв. У Новому Завіті апостол Павло наголошує, що неважливо, прийде жінка з покритою головою чи непокритою. Що ж стосується одягу на жінках, то тут все залежить від рівня культури, вихованості. Храм Божий – це не подіум, а місце, куди люди йдуть зі своїми болями, переживаннями, проблемами. Тому вдягатися потрібно скромно. Адже для Бога не має різниці, в якому одязі прийшла людина до церкви, йому важлива щира молитва. Все інше не має значення.

Коли у мене було вже достатньо матеріалів для написання цієї статті, побачене і почуте я розповів ще одному священику – отцю Миколі Сухарському. Він  вислухав мене і розказав одну повчальну історію: «Коли я навчався в Санкт-Петербурзі, з нами часто спілкувався архієпископ Никодим. Це була дуже визначна і розумна людина в церковному середовищі. Одного разу ми запитали його: «Отче, а хто порятується, чия віра найправильніша»? Він відповів коротко: «Порятується той, хто ввірує»…

Михайло УХМАН

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*