Михайло ЛЕВИЦЬКИЙ: «Де ростем, там мусимо цвісти…»

Цьогоріч 16 березня талановитий поет, перекладач, художник Михайло Левицький зустріне своє 70-річчя. З цього приводу я й вирішила пройтися стежками його неординарної творчої долі…
У Тернопіль він приїхав, щоб бути сьомим, а став… першим
Народився Михайло Левицький у  1948 р. у Пукевичах Стрийського району Львівської області. Там же закінчив початкову, а в сусідніх Лисятичах середню школу. Вступив на факультет журналістики Львівського держуніверситету, але після першого курсу перевівся у Дрогобицький педінститут.
Свого першого вірша опублікував у 14 років  у всеукраїнській газеті «Зірка». Був премійований путівкою у «Молоду гвардію»  як кращий юнкор та художник з Прикарпаття.
У 1979  р. у львівському видавництві «Каменяр» вийшла перша збірка  Михайла Левицького «Мамині перепілки».  У ній він пише:
«Певне, казки тут зовсім мало,
Мало вигадки в сні оцім,
Що під ранок наснилась мама,
З перепілкою у руці…»
У члени Спілки письменників України приймають тих, хто видав більше однієї книги, і хто заслуговує на таке членство своїм талантом. Михайла Левицького прийняли у члени НСПУ після виходу першої книги. Бо він писав так, як пишуть одиниці!
Коли ж у Тернополі вирішили створити обласну організацію Спілки письменників, то з’ясувалося, що у нашому краї є шість маститих поетів та прозаїків – Г. Костів-Гуска, Г. Петрук-Попик, Б. Демків, О. Корнієнко, В. Вихрущ, Р. Гром’як. Для реєстрації бракувало сьомого. І він, талановитий Михайло Левицький,  став тим сьомим, переїхавши з Львівщини на Тернопілля.
Тоді ніхто не знав, що  на початку 90-х він стане першим. Першим  головою  першої в Україні крайової ради Народного Руху України  на Тернопіллі.
Мабуть, тут доречно буде процитувати кілька рядків з вірша Михайла Левицького «Монолог першого снігу»:
«Ще осені дорого я заплачу
За білі поля, за наївність і впертість,
Та я не боюсь. Безголово лечу.
Я – сніг, що наважився випасти першим…»
Він став активним громадсько-політичним діячем, який
разом з іншими письменниками області буде серед ініціаторів створення крайової організації Народного руху. У ті тривожні і водночас радісні дні нашого національного відродження став  депутатом обласної ради першого демократичного скликання, багато зробив для становлення  нової незалежної України.
До слова, Михайло Левицький був причетний і до заснування нашої газети «Свобода» (на початках її іменували «Відродження»). Наш колектив пишається тим, що з жовтня 1990 р. по квітень 1992 р. талановитий і самобутній пан Михайло працював у нашому виданні.
Тоді, у 90-ті,  він писав:
«Не за долари,  не за центи –
За купони, яких не стає,
У моїм обласному центрі
Бабця качечку продає…»
Він писав про Україну, не вживаючи навіть слова «Україна», бо вмів писати так, щоб аж за серце брало.
«Бо не йшов ніколи манівцями
Ні до ворогів, ані до мами…»
А чого вартує його «Монолог невдоволеного галичанина»:
«На франца я купив кашне,
І шальок той, як вар’ят, ношу,
Мої панове, то страшне –
Немає снігу. Я не можу!
Ні на землі. Ні на скалі
Ніхто нам снігу не покаже,
Бігме, то роблять москалі,
А хлоп дурний – і ніц не каже…»
«То всяке може трапитися»
Загалом Михайло Левицький написав та видав понад десяток книг. І кожен його вірш – геніальний.
Також він організував чимало своїх персональних художніх виставок. У 1996 р. став членом Спілки художників України. Свої вірші, картини присвячував відомим людям, друзям. А вони любили і люблять його за добре серце, безпосередність, талант, за те, що розуміє: «ми у світі тільки діти, які повинні підрости»…
Один з його друзів, Іларіон Пилипець, разом з художником Миколою Пишним у 1998 р. до 50-річчя Михайла Левицького видали жартівливо-щиру книгу «То всяке може трапитися». І я не можу втриматися, аби не процитувати кілька оповідок з життя  Михайла Левицького, які записав Іларіон Пилипець:
«От і чудово!»
– Невдовзі їду до Канади і хочу купити картини художника, який має відоме прізвище, – каже нам із Михайлом гість із Чорткова.
–   О, то чудово! Купуй мої, моє прізвище – Левицький.
«…Дайте гривню»
До Михайла Левицького підійшла дівчина-циганка і просить:
– Ради Бога, дайте гривню.
Михайло на те:
– Ради Бога, чи для Бога?
– Для Бога, для Бога.
– Якщо для Бога, – усміхнувся Михайло. – То кажу тобі, дівчино, що я від тебе набагато старший і побачуся з ним скоріше, ніж ти. То й сам дам йому гривню.
«Не мав часу»
– Здоров, Михайле! Як ся маєш?
– Та ледве дихаю після вчорашнього Михайла. А ти чому в мене не був?
– Не мав часу…
– Тоді підемо до тебе. Я маю з собою все.
Михайло відкриває пакет. Там пляшка. А замість закуски – кілька кілограмів сирої картоплі.
– Ой, я не в той пакет пляшку поклав.
Закуска знайшлася сама собою. Випили. Закусили. Почалася розмова.
– Михайле, що ти більше любиш відзначати – день народження чи іменини?
– І те, і друге, – каже сміючись. – Тільки не в себе. А в когось.
Нині його дім – у Петрикові…
І, схоже, що своє 70-річчя у березні Михайло Левицький відзначатиме не у своїй тернопільській квартирі, не у творчій майстерні, що розташувалася у центрі Тернополя, а у Петриківському обласному геріатричному пансіонаті. Так і хочеться процитувати вірш пана  Михайла:
«І тепер все – неначе спочатку,
Те далеке в собі не присплю,
Прокидаюсь маленьким хлоп’ятком
Й натщесерце цю землю люблю».
«Один із найславетніших тернополян, чи не найкращий поет краю за всю його історію, самобутній перекладач, талановитий художник, засновник і голова першої в Україні крайової організації Народного Руху Михайло Левицький став пацієнтом Петриківського будинку престарілих — своєрідного земного “раю” перед Небесним, – повідомив у мережі Facebook журналіст Михайло Маслій.
І ось я біля ліжка Михайла Левицького у Петриківському пансіонаті. Він у важкому стані – лежить, майже не сідає, майже не говорить, але впізнав мене. Я мало що розумію, і мені за «перекладача» люб’язно погоджується бути санітарка Світлана, яка, як каже, тут розуміє кожного, навіть тих, хто не говорить взагалі…
– Михайло Левицький поступив до нас кілька днів тому, – розповів директор пансіонату Степан Глушок. – У нас перебувають одинокі люди пенсійного віку, або інваліди I чи II груп. Михайло – одинокий пенсіонер. Так склалося його життя, що з дружиною він давно розлучений, дітей не має.
Хоч у нас він і недавно, до нього постійно приходять знайомі, друзі, підтримують його. Персонал закладу допомагає пану Михайлові адаптуватися до проживання у нас. Як і інших  підопічних, його забезпечено харчуванням, одягом, зручним ліжком для важкохворих,  постійним наглядом лікаря та необхідними медикаментами. До нас також уже телефонували представники обласної ради та облдержадміністрації, облуправління соцзахисту, цікавилися, чим можуть допомогти.
Для інформації:  У Петриківському обласному геріатричному пансіонаті нині перебувають 185 підопічних. Половина стареньких – лежачі.  Фінансується заклад з обласного бюджету. Також тут часто бувають представники різних громадських організацій, благодійних фондів, гуманітарних місій, що допомагають мешканцям матеріально та морально. У пансіонаті скрізь євроремонти, металопластикові вікна та двері, нове перекриття, профінансоване з Фонду регіонального розвитку. Кімнати у пансіонаті одно-, двомісні, харчування чотириразове, медичне обслуговування – цілодобове.
 
… Я покидала Петриків зі щемом. Думала про вибрики долі. Хотілося знову цитувати нашого тернопільського генія Михайла Левицького:
«Не вбереглися від прощань,
Є що розносити сороці,
Ще, правда, був останній шанс.
І той зоставсь в старому році».
Пан Михайло – автор збірок: «Мамині перепілки», «Світ околиць», «Ранок», «Я завжди був закоханий в дерева», «Сніг горів од снігурів», «Великдень», «Вівторок», «Де ростем, там мусимо цвісти», «Відгомоніла золота діброва», «З останньої пелюстки літа», член Національних спілок письменників, художників, журналістів України, лауреат літературних премій ім. І. Блажкевич, ім. Б. Лепкого. І до свого 70-річчя прийшов лише з двома скромними відзнаками  – орденом «За мужність» 3-го ступеня та медаллю НСПУ “Почесна відзнака»…
Що ж, ще є час, щоб гідно пошанувати непересічну творчу особистість нашого краю, людину, що була серед  перших на вістрі визвольних змагань в Україні кінця 80-х – початку 90-х років минулого століття.  На відміну від багатьох інших, він не боявся брати на себе у той  непростий час тягар відповідальності, не чекаючи на нагороди та визнання.  Сьогодні, коли пан Михайло перебуває у складних життєвих обставинах, віримо, що він одужає, з усмішкою на обличчі зустріне свій черговий ювілей. І піде у Петриківський ліс, цитуючи самого себе:
«Твій срібний голос, наче подих м’яти:
«Грибів немає – наберім квіток.
Прикрасим дім. Придумаємо свято…»

Галина ВАНДЗЕЛЯК