«Мамусю, можна я тобі казатиму «ви»?

У №39 газети «Свобода» за 19 травня нинішнього року я з цікавістю прочитала думки Григорія Жука стосовно проблеми звертання дітей до своїх батьків: «ти» чи «ви». З цього приводу хочу розповісти про свою родину.    Я завжди зверталася до своєї мами на «ви».

Мене ніхто ніколи цьому не вчив. Змалку чула, як мама шанобливо зверталася до своєї мами, а моєї бабусі Марфи. Та що там казати! У моєму рідному селі Мошурові на Черкащині всі до старших зверталися і звертаються на «ви». Щоліта в село до діда Якова із Москви приїздив у відпустку мій двоюрідний дядько Степан з сім’єю. Коли поверталися назад, то їхнє купе буквально «тріщало» від українських гостинців: відра з медом, смальцем, смородиною, агрусом, цибулею, часником, картоплею тощо. Мене дуже вражали габарити того, що вивозилося… Двоюрідна сестра Оксана завжди ставилася до мене зверхньо, і тому я, якщо чесно, не любила цих приїздів. Та минав рік, знову наставало літо, образи трохи забувалися.

Якось сестра, почувши, що я звертаюся до матері на «ви», почала насмішкувато прискіпуватися:

–  А что, у тєбя двє мамкі? Ето же надо! Тєбя кури засмєют! Так нікто не говоріт, только в глухой дєрєвнє. Вот у меня мать одна і ти тожє говорі как я, слишішь?

Чути я чула, але мене такий жаль огорнув і таке обурення, що я втекла в бузинові хащі і плакала там. А потім пожалілася батькові. Він сказав просто: «То не дружи більше з нею».

Три дні я не ходила до діда, аж поки звідти не прислали «делегацію», бо сестра не мала з ким бавитися. І от одного разу я почула таке, що в мене вуха «зів’яли»! Тітка Маша, Оксанчина мати, зробила їй зауваження в грубій формі: «Ти – свінья!» – сказала вона їй. Сказано було дуже голосно, мабуть півкутка почуло. Знаєте, що було далі? Оксана так само голосно крикнула: «А ти дура і от дури я ето слишу!» Після цього почалася «рукопашна». Дядько Степан вискочив на те із хати, згріб їх «в оберемок» і затягнув до сіней. Я добре пам’ятаю, як він повчав «родичів»: «У нас так нє прійнято, ето ви можєтє позволіть сєбє дєлать дома, а у нас – нєт». Треба було чути, з якою інтонацією, з яким наголосом він промовив цю фразу: виважено, чітко, лаконічно і, головне, спокійно. Щось було таке застережливе, особливе і повчальне в його голосі, що запам’яталося назавжди. Особливо оті слова: «Не прийнято». Тепер я розумію, що в особі дядька я побачила тоді (ще не усвідомлено) захисника традицій і звичаїв рідного краю. Це був перший патріотичний урок у моєму житті, тільки тоді я про це  нічого не знала і навіть не здогадувалася. І сьогодні, коли чую від людей слова-покручі, або ще гірше – привнесене у наш український побут гидотне матюччя, то відразу згадую оте тверде й переконливе дядькове: «Не прийнято». А це означає для мене – чуже, не наше.

Відтоді спливло багато часу. Підростали мої синочки і зверталися до мене… на «ти».

І ось приходить якось зі школи молодший син Євгенко та й каже:

–  Мамусю, а можна я казатиму тобі «ви»?

Вірите, від почутого мені стало так тепло на серці!

–  Звичайно, можна. А чому раптом ти захотів це робити? – поцікавилася в сина.

–  Сьогодні до Миколки у клас приходила мама. І я чув як він до неї казав: «Ви, мамо». Мені так сподобалося! Я теж так хочу.

Обійняла синочка, розцілувала. Звичайно ж, дозволила. А якою щасливою була тієї миті! Один Бог знає. Та на цьому історія не закінчилася. Через кілька днів приходить до мене старший син Сашко і ніби виправдовується:

–  Мамусю, я теж хочу казати до тебе «ви», але в мене нічого не виходить. Я вже пробував кілька разів… Можна, я ще повчуся?

–  Ну, звісно, можна! Кажи, як тобі добре, ніхто тебе ні до чого не змушує.

Старший син дивився на молодшого і «копіював» його. І зовсім скоро обидва почали звертатися до нас на «ви». Ми з чоловіком відразу й звикли.

Зізнаюсь чесно, коли у нас бувають гості здалеку, іноді з іншої країни, то вони дуже дивуються, коли чують таке звертання до нас вже дорослих синів. Зате я не дивуюся, бо відразу згадую оте застережливе дядькове слово, і кажу: «У нас, в Україні, прийнято так казати, такий у нас звичай, з діда-прадіда: шанувати батька й матір. Бо коли так робити, то тоді твої діти шануватимуть тебе».

Валентина СЕМЕНЯК

Фото з сімейного архіву

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*