«Мама називала мене «фашистом» і «бандерівцем»

Його батько й матір живуть у Криму, підтримують окупаційну владу, а він воює за Україну. Коли я запитав добровольця з позивним «Крим» про його вибір, то почув цікаву розповідь.
– Перед війною я приїхав навчатись у Харківський  автотранспортний технікум. Та події 2014-го змусили взяти до рук зброю. Мама, коли дізналася про це, кричала в істериці. Переконувала, що люди добровільно зробили свій вибір на півострові, у Донбасі. У мене була інша інформація, у них – лише пропаганда. Якщо говорити по-простому, то я вислуховував звичайні «ватні» аргументи. Тривалий час ми не спілкувалися. Пізніше помирились, але наші розмови зводилися до того, що мама називала мене «фашистом» і «бандерівцем». А я відповідав, що вони всі там «москалі». З татом стосунки складалися менш емоційно. Він зберігає нейтралітет. Мені подобається його позиція. Вона не змінилася навіть тоді, коли до них приходили представники ФСБ.
– Що вони хотіли?
– Розпитували, де я, коли востаннє батьки спілкувалися зі мною. Мама сказала, що я давно покинув півострів, тепер живу своїм життям.
– А як для тебе розпочалася війна?
– Мій друг служив у батальйоні «Луганськ-1», і я теж вступив туди добровольцем у липні 2014 року. Базувалися спочатку в Сєвєродонецьку, а потім нас перевели в Лисичанськ, в Артемівськ. Там я потрапив у батальйонну розвідку. Довгими холодними днями ми сиділи в лісі за містом. Блокували грунтову дорогу, яка пролягала вздовж річки Сіверський Донець. Чекали наступу сепарів, та його не було. Також робили міліцейську чистку міста.
– Що це означає?
– До нас надходила інформація, що за такою-то адресою проживає людина, причетна до терористичної організації. Ми знаходили її, арештовували і відправляли в штаб. Дуже швидко така пасивна служба набридла. Нам хотілося воювати, а не виконувати ментовську місію. До того ж нестерпно було бачити, що людей, яких ми затримували, потім відпускали. Запам’ятався випадок із російською снайперкою «Багірою». Двічі ми її затримували, а керівництво відпускало. Хтось із високих українських чинів її прикривав. Тодішній керівник міліції в Луганській області генерал-лейтенант Анатолій Науменко ганяв у ОРДЛО ешелони з українським металом. Коли бійці батальйону «Торнадо» перекрили цей шлях, він почав проти них інформаційну війну. Ми теж пробували зупиняти ці вагони, але прийшла команда зверху пропускати. У генерала навіть була кличка «Толік-метал». Потім його зняли з посади. Проводили розслідування. Наша влада не побачила злочину в його діях, і він виїхав до Америки. Замість нього призначили Юрія Покиньбороду. Через нього мене звільнили.
– В який підрозділ ти перейшов?
– Сімейний (сміється). Я одружився і переїхав на Київщину. А в січні 2015-го вже воював у Пісках в складі «Правого сектору».
– Молода дружина відпустила?
– Звичайно, ні. Родичі теж були проти цього, відговорювали. Але я не зміг сидіти вдома, коли на фронті гинули мої побратими.
– Чому обрав службу в «добробаті», а не в Збройних силах України?
– Я бачив, що армію нашу очолюють не лише непрофесіонали, а й запроданці. Добровольці ж керуються лише патріотизмом. Для них закон один – бий сепаратистів до загину. Приїхавши в Піски, я потрапив під командування друга «Гатила» з Тернополя. Тут все було по-іншому: дисципліна, ніякого спиртного. Інструктором був француз. Він навчав нас за системою НАТО.
– Піски на той час були найнебезпечнішою зоною на фронті. Не пошкодував, що поміняв тихий батальйон на буремний підрозділ?
– Ні. Там було те, чого я прагнув, – воювати. Коли приїхав на позицію, неподалік ішов бій. Побратими напекли паляниць і покликали нас. Я не встиг пройти і кількох метрів, як у ріг будинку поцілила міна. Мене оглушило. Полежав трішки, піднявся, обтрусився і… перехотів випічки. Так минав день за днем.
– Ти пам’ятаєш першого загиблого побратима?
– Це був хлопець із позивним «Ведмідь», який служив у 93 бригаді. Ми разом стояли на позиціях. Він був на посту, поряд лежали ящики з патронами. Сепаратисти цілилися туди, а влучили в нього. Вистрілом снаряда «Ведмедю» знесло голову. Важко навіть згадувати… Хочу сказати, що ця позиція нещаслива. На ній було багато поранених, убитих.
– Чому?
– Ми переважно ховалися від обстрілів у ангарі. Там  тоненьке перекриття, а обстріли масовані. Якось на позицію приїхали журналісти. Познімали, хлопці постріляли на камеру. Тільки зібралися відходити, як прилетіла міна. Наш побратим і один із журналістів загинули миттєво. За весь період, поки я був у Пісках, на цій ділянці фронту додому в домовинах відправили десять хлопців. Поранених було в рази більше. Але скоро нас вивели з Пісків під Авдіївку, на шахту «Путівка». Це повернення ледве не коштувало мені життя.
– Розкажи…
– Тривав бій, я висунув голову, щоб оцінити обстановку, і куля поцілила в мене, пройшовши через обшивку шолома. Чотири міліметри лівіше – і зустрічайте українці мертвого героя.
– Але ж тебе поранило?
– Так, а ще у мене восени народилася донечка. Тож потрібно було подумати про неї. За цей час поміняв чотири роботи: вантажником на «Новій пошті», охоронцем, водієм на заводі. Та ніяк не міг знайти собі місце у мирному житті. Тому, коли взимку оголосили набір в УДА, ми з побратимами поїхали туди. Нас знову навчали, але це було найкрутіше навчання. Впродовж місяця нас муштрували італійці. А далі ми перебували на авдіївській «промці» та на позиції «Царская охота». Ці події я запам’ятаю надовго.
– Ти мене постійно інтригуєш. Що там таке було?
– Сєпарів у пекло відправляли. Наші хлопці зі станкового протитанкового гранатомета підпалили всі позиції москалів. Це небачене видовище! Вони умудрялися поцілити у бліндажне віконечко терористів. Потім приїхала група снайперів «Браконьєри». Ці хлопці – справжні профі. Були випадки, що їхні кулі прошивали по три сепаратисти одночасно. Найбільше мені сподобалося, що вони не хизувалися цим. У вересні 2016-го в мене закінчився контракт, і я поїхав додому.
– На початку розмови ти згадував, що маєш друзів у  Криму, які підтримують тебе?
– Таких небагато, але у розмовах з недругами вони захищають мене, а на сторінках соціальних мереж виставляють проукраїнські публікації. Не все у Криму так погано. Найцікавіше, що з тими, хто мене підтримує тепер, я до війни особливо не товаришував. А деякі колишні найкращі друзі стали моїми ворогами.
– Ти зовсім не спілкуєшся з ними?
– Ні. Навіть двоюрідний брат видалив мене з друзів у соціальній мережі та пішов служити в російську армію. Але мені байдуже. Головне, з мамою помирився. Вона приїжджала кілька разів у Харків. Навіть свою думку трішки змінила. Побачила, що люди тут адекватні, не їдять малюків, як це у них розказують. Сподіваюся, настане час, коли я в’їду до Криму на танку. І всім доведу, що Крим – наш, український. Був, є і буде!
Михайло УХМАН