Дмитро МЕРЗЛІКІН: «Коли я перебував у Зеленопіллі, рай був на ремонті!»

02085Селище Зеленопілля, що на Луганщині, українські військові згадують з сумом і неохоче. Бо це місце зради і ганьби, втрат і важких уроків…   У ніч на 11 липня 2014 року воїнів 72 і 24 механізованих, 79 аеромобільної бригад та прикордонників, у яких було завдання прикривати визначені ділянки кордону, обстріляли з «Градів». За офіційними даними, полягло 19 військових і ще близько 100 отримали поранення. Та за неофіційними – цифри загиблих і поранених набагато жахливіші.

«Українське військове керівництво розмістило техніку і людей у відкритому полі, хоча неподалік була лісосмуга. По хлопцях, які толком не мали де заховатися, було випущено 40 реактивних снарядів. А з вищого офіцерського складу у той час поряд – нікого! На прохання до командира забрати солдатів, він відповів, що нікого не забиратиме, оскільки їх там уже не мало бути серед живих. Коли вони все ж змінили місце дислокації, то по нових позиціях знову відкрили вогонь. Тільки тепер – ще й з мінометів. Вище керівництво української армії систематично здавало наші позиції російським окупантам. Найцікавіше, що стріляли тоді з російської території, а саме з міст Гуково і Куйбишево. І під час стрільби, не отримуючи спротиву, з боку Росії до бойовиків прорвалася колона важкої техніки»…

Це – інформація з Інтернет-видань. Та одним із тих, хто бачив це пекло на власні очі, є працівник Тернопільського обласного військового комісаріату Дмитро Мерзлікін.

Народився він у сім’ї військового. Мати – українка, батько – росіянин. Коли ж Україна здобула незалежність, вся родина переїхала на Львівщину, де татові Дмитра запропонували службу в одній із місцевих частин. Після закінчення школи хлопець навчався в Сумському  військовому інституті ракетних військ і артилерії. За розподілом потрапив у Тернопіль, в тодішню 11-ту окрему артилерійську бригаду. А коли її розформували, служив у 24-ій окремій механізованій бригаді в Яворові. Звідти і почався його шлях в АТО.

– Дмитре, ви пережили страшну трагедію, можна сказати, вдруге народилися…

– Ось уже два роки минуло з того часу, а все, що відбувалося тоді, й досі стоїть у мене перед очима… В червні 2014 року нашу бригаду переправили в зону АТО. Поїхали туди, знаючи, що нас чекає. На війну ішли справжні патріоти. Адже нас ніхто не гнав силоміць, кожному було дано вибір.

Коли ми прибули в Зеленопілля й об’єдналися з іншими підрозділами ЗСУ, то стали чекати подальших вказівок. Десь після 4 години ранку, коли усі вже були добряче змореними і починали засинати, нас накрили смертельні “Гради”. Я лежав у плащнакидці і збудився від страшенного гуркоту. Коли перебігав у бліндаж, отримав осколкове поранення. Після цього більше нічого не пам’ятаю, лишень темряву і біль.

Усіх, хто залишився живим, і мене в тому числі, перевезли в корівник. Там від антисанітарії я отримав ще й зараження крові. Ось у такому стані мене переправили гелікоптером у Дніпропетровськ. В госпіталі я опритомнів на 5 секунд, подивився, чи є у мене ноги, і знову втратив свідомість. А далі був Київський госпіталь і 38 операцій. Лікарі вже сумнівалися, чи я виживу, адже тиск інколи становив 60х0! Я й сам, бувало, вже не вірив, що житиму, але, слава Господу, все стало на свої місця.

І я навіть знаю, чому. Всю дорогу від темряви до світла мені зустрічалися добрі та співчутливі люди. Скажімо, до нас у госпіталь приїжджали французькі лікарі. Побачивши мою ногу, вони приречено винесли вердикт – ампутувати!.. Але наші лікарі були проти і вирішили поборотися за мене. Тепер завдяки цим людям, хоча від коліна до ступні у мене стоїть з’єднувальна пластина, я можу ходити власними ногами.

Можливо, я повторюся, але не пережив би таких пекельних мук, якби не рідні мені люди, не допомога волонтерів і просто небайдужих. Особливо вразили кияни, вони щодня приносили у госпіталь домашню їжу. В мене ще була роздроблена щелепа, тож мені приносили харчі, подрібнені блендером.

Незабаром поїду до Києва. Лікарі вкотре оглянуть мою ногу, можливо, знімуть цю пластину. Вся надія на Бога…

Так, ми мусимо сподіватися на Господа кожної хвилини нашого життя. Він милосердний, Він допоможе. Але минуло вже два роки після трагедії в Зеленопіллі. Чи покарано тих, хто холоднокровно розстрілював Дмитра Мерзлікіна та інших наших хлопців? Зрештою, чи покарано тих, хто через малодушність, непрофесійність або ж і зрадництво допустив цю бійню? Чи їх хоч названо? Бо найгірше, що може статися в цій ситуації, – жертва Дмитра виявиться даремною… А відверті та перелицьовані вороги продовжать нищити Україну.

Михайло УХМАН

 

 

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*