Бувальщина: пізня любов

 

«Наталю, куди ж ти пішла?..» Зайшовши до хати, почула Олеся немічний батьків голос. Припала плечем до одвірка і беззвучно ридала. Як сказати батькові, що вірну супутницю його життя – стареньку Наталю – щойно віднесли на цвинтар. Ця звістка загасить останню іскорку життя, що теплиться у виснаженому татовому тілі. Вони ж, старенькі, так уболівали одне за одним, що коли вже не змогли самі собі давати раду в хатині, обсадженій вишнями, доньки й сини не посміли їх розлучити: обох забрала до себе Олеся.

Вісімдесятип’ятилітні батьки й злягли одночасно. Тато ще трохи міцніший був і так зворушливо турбувався про матір, що Олеся ледь стримувала сльози. А потім і батькові гірше стало, почав надовго втрачати притомність. Останніх три дні майже не приходив до пам’яті. Якраз тоді й померла Наталя. “Ти як помиратимеш, Наталочко, не лишай мене самого”, – часто повторював батько. Тож як йому сказати тепер про материну смерть? «Ні, не скажу, доб’є його ця звістка”, – гарячково вирішила дочка і, зібравшись із силами, зайшла в кімнату. Як зуміла, заспокоїла, мовляв, бабу Наталю сестра Марія забрала до себе погостювати на кілька днів. Батько втихомирився і задрімав. Олеся вийшла погодувати корову.

А старий Іван, заплющивши очі, поринув у якийсь дивний напівреальний світ. У притьмареній свідомості чітко вияскравлювалися події минулого. Початок війни сорок першого…раптова смерть першої дружини Катерини… осиротілих три дівчинки та два хлопчики на його руках. А війна у час цвітіння липи наближалася до порога хатини. Іван, очікуючи з дня на день повістки із сільради, божеволів від думки, що має залишити своїх кровинок. Старшій, Оксані, – дванадцять, а наймолодшому Петрусеві – лише два.

Після однієї з безсонних ночей Іван пішов на колгоспну ферму і привів до своєї господи біженку з Донецька, Наталю. Ця молода жінка ночувала у колгоспній стайні. Оповідала, що чоловік її загинув на фронті, а сина Степана вбило осколком, коли вони відступали на схід.

Іван розбудив дітей і сказав:

– Оце ваша мати…

Схвильована Наталя мовчки прихилила до себе дитячі голівки. Через тиждень Іван пішов на війну, а Наталя залишилася з п’ятьма дітьми. Як їй жилося тієї страшної пори, що довелося пережити – лише Господь Бог знає. Наталя міняла в місті добротні хатні речі на хліб, торгувала городиною, грибами, суницями. І лободу збирала… Та жінка врятувала, вберегла Іванових дітей. Стали вони їй рідними. А дівчатка та хлопчики, відчуваючи сердечками щиру материнську турботу, кликали Наталю мамою, міцно полюбили її.

Милував усіх Всевишній. З доріг війни повернувся додому батько. Не приховував сліз радості, коли побачив усіх своїх кровинок. Уклонився при дітях Наталі в ноги, поцілував порепані руки, а в серці потепліло, затрепотіло пташеням щире почуття до жінки, яка замінила матір і зуміла врятувати їм життя серед воєнного лихоліття.

Село поволі ставало на ноги. Спромігся Іван із Наталею поставити нову хатину. Щовесни вона потопала у білосніжному цвітінні вишень. Діти виростали, одружувалися, виходили заміж, розлітаючись з рідної хати. Та не забували батька й матір, часто приїжджали. Під вишнями родина накривала довгий стіл, бо онуків щорічно прибавлялося. Наталя виносила з хати пироги з вишнями, а Іван добував зі сховку міцного вишняку. Перехиливши кілька чарчин, батько любив згадувати воєнні походи. Мати вдавано бурчала, коли знову брався за чарку. Тоді Іван, торкаючись рукою кінчика вусів, підморгуючи гостям, дражнив Наталю, що доведеться її покинути та піти в прийми до Маринки Безуглої (засиділася довго в дівках). Всі весело сміялися з мирної суперечки батьків. Тоді до пізнього вечора линули народні пісні.

Так у злагоді й любові дожили Іван із Наталею до глибокої старості. Такі вже нерозлучні були, що, здавалось, і дня одне без одного не проживуть.
«І чого це бабі гостювати так довго заманулося та ще й без мене?..» – сердився дід Іван, вириваючись час від часу з полону безпам’ятства. Та щораз питав Олесю: “Дочко, чи мати ще не прийшла? Чого це вона так довго забарилася? Холодно ж надворі, хоча би не простудилася, йди та приведи її”. Дочка заспокоювала батька, нишком ковтаючи сльози. Сказати про смерть матері язик не повертався.
Надвечір хворий востаннє глянув прояснілими очима на дітей у траурі, які зібралися біля ліжка: “Зрозумів… Померла моя Наталя… Пішла від мене”. То були його останні слова.

Поховали батька поруч із матір’ю. Тільки на день розлучила доля стареньких, щоб уже довіку бути разом і на тому світі.
У батьківській хатині досі лежать біля їхнього шлюбного портрета сухі листки любистку.

Іван БАНДУРКА

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*