За Україну не треба гинути, за неї потрібно знищувати ворогів

Під час подій 2013-14 років його вразили українські люди. Їхня воля, жага до незалежності, до перемін. Він був активним учасником Майдану, а згодом пішов захищати Україну від зовнішнього ворога. Крізь цю призму дивився на свою родину із смт Тересва на Закарпатті і не розумів їх. Як тепер не розуміє українців, які шукають кращої долі за кордоном. Ідеться про Йосипа Пономаренка.
– Друже, чому ти не розумієш їх?
– Я родом з такого регіону, де панують зовсім не проукраїнські погляди, як би це не було боляче. Маю п’ятеро рідних братів, проте на війну пішов тільки я. А чоловіки моїх сестер ще до кінця 2014 року їздили на роботу в Росію. Такі там люди живуть. Хоча тепер вони вже не їдуть до окупанта, бо стало «модно» працювати на Заході. Але суть, на мій погляд, усе та ж (як і в більшості українців): замість того, аби щось робити в Україні, люди втікають за кордон. І звідти «люблять» Батьківщину.
– Але ж вони допомагають грошима. І родині, і армії…
– А треба воювати за добробут тут. Легко любити Україну, коли ти не бачиш цих проблем, безладу. Я часом спілкуюся із заробітчанами, які там уже роками. Вони приїжджають на деякий час і заявляють, що нам тут файно жити. Я їм кажу: «А ви залишайтеся, живіть! Спробуйте піти в ЖЕК і допроситися допомоги, домовитися про садочок…» Вони кажуть, що платять великі податки. Я теж плачу. Тільки їхні податки йдуть на благо держави, в якій вони живуть, а мої – якійсь мерзоті в кишеню. Там поліція захищає і найбіднішого, а наша – тих, хто має гроші. І так на всіх рівнях. У нас, аби домогтися справедливості чи позитивного рішення, потрібно дати хабара. А в них суд на боці правди і простої людини. Тому, втікаючи за кордон, ми знищуємо власну країну, дозволяємо владі чинити беззаконня. А тих, хто бореться проти ворогів – як внутрішніх, так і зовнішніх, продовжують саджати в тюрми, вбивати.
– Ти ж не будеш заперечувати, що маємо своїх, «майданних» керівників. Того ж Генерального прокурора…
– Я пригадую Майдан 2004 року. Тоді мені довелося пересіктися з Луценком і ми з ним чимало говорили. В 2013-му я знову зустрів його на Майдані! Він стояв з Яценюком і вони ще були «з народу». Я підійшов до них і сказав, що дуже хочу, аби не було такого розчарування, як після 2004 року. Тому не потрібно домовлятися з владою. І у відповідь почув від Луценка: «Тут немає з ким домовлятись». Та минуло 4 роки і виявляється, що нас знову кинули. І вчорашні патріоти зійшлися з бандитами.
А перед першим штурмом Іловайська, 10 серпня 2014 року, в селі Грабове я знову зустрів Луценка. Він приїхав з охороною, на джипах. Ми випадково зустрілися і п’ять хвилин поспілкувались. А потім він написав у соціальних мережах, що ми взяли Іловайськ. Хоча нічого ми не брали. Навпаки – після штурму зазнали важких втрат. А Луценко приїхав, «попіарився» і все…
– Розкажи про початок твого бойового шляху?
– Я потрапив у батальйон «Донбас». 13 липня ми прибули в місто Бахмут. Наступного дня нас обстріляли з РПГ. Було якесь відчуття розгубленості. Хлопці чинили необдумані вчинки. Давалася взнаки відсутність досвіду. Потім ходили на зачистку сіл, правда, нікого там не знаходили. «Сєня» (Семенченко) давав накази – ми їх виконували.
– До речі, як ти ставився тоді до Семенченка?
– Я взагалі не ідеалізую людей! Проте, яким би він не був, йому треба віддати належне. Він батальйон зібрав, мотивував… Говорив багато правильних слів, наприклад: «Ми за Україну будемо вмирати!». Хоча, як на мене, за неї не треба гинути, за неї потрібно знищувати ворогів.
Щодо Семена нинішнього, то не потрібно звинувачувати його одного. Всі, хто прийшов до влади через Майдан, забули про народ. Так, Семенченко заробив гроші на війні, але чому ми забули про новінських, ахметових, медведчуків… Їхні руки в нашій крові, а ми шукаємо винного.
– Що вразило у перші дні війни?
– Поведінка окремих бійців нашої армії. У Покровську наш підрозділ приєднався до другого взводу «Донбасу». І я добре бачив, як у першому взводі вживали забагато алкоголю. Особливо не сподобалася ситуація 2 серпня в Попасній, де «донбасівці» разом з бійцями інших підрозділів святкували День десантника. Все розбавляли випивкою. Пізніше другому взводу довелося захищати магазин на заправці від нападів бійців Збройних сил України, так званих «аватарів». Вони забігали всередину, брали кілька пляшок горілки і втікали. Довелося покласти край безчинствам. Я розумію, це був 2014 рік і йшла війна. Але вона аж ніяк не виправдовує мародерство. І я не розумію, чому ця проблема замовчується. Недавно був у Німеччині, возив сина на змагання. В Берліні мені довелося побачити Стіну ганьби. На ній висять портрети Гітлера і його пособників, фото місць вбивства людей, інформація про кількість загиблих… Тобто, люди проаналізували історію і визнали свою помилку, покаялися. Тому німці – сильна нація!
А ми визнати свої помилки боїмося: безхребетність і зажерливість влади протягом усіх років незалежності, погане командування української армії, мародерство і алкоголізм на війні тощо. Ми закриваємося в проблемах, ховаємо їх і не виставляємо ні на загальний осуд, ні на власний.
– Чому ти наголошуєш на проблемі поганого командування?
– Бо саме з такими командирами я здебільшого стикався. Скажімо, під час наступу на Іловайськ ми йшли туди, не знаючи ситуації в місті, що там уже зосередилися великі сили росіян і вони заманювали нас у пастку. Ми йшли, як телята, асфальтованою дорогою, не розвідавши насаджень з обох боків. Це – жахлива помилка. Тим більше, нас мали прикривати з правого боку побратими одного з добровольчих батальйонів, але вони чомусь втекли. І саме звідти по нас почали стріляти снайпери… Але, як сказав пізніше наш горе-командир «Бішут» (Тарас Констанчук), це була розвідка боєм.
– Під час першого штурму Іловайська під віадуком загинули бійці батальйону «Донбас». Як це сталося?
–  З тієї ж причини. Хлопці повернулись в тил до мінометників, щоб взяти патронів. І коли їхали до нас, їх розстріляли з кулемета. Віадук був уже на той час замінований. А командири, ведучи нас вперед, навіть не здогадалися залишити заслон під мостом. Якби не наші хлопці, росіяни підірвали б його і перекрили б дорогу до відступу. Хоча п’ять убитих – це завелика ціна тупості командування.
Але ніхто і не думав учитися на помилках. А тому й другий штурм Іловайська, який розпочався 17 серпня, теж був невдалим. Потрібно було змінювати тактику, підсилювати штурмовиків артилерією, танками.  Так роблять усі армії світу. Але нас вели на погибель.
Більшість не знала кінцевої мети наступу. Казали іти –  йшли, починався шалений обстріл – поверталися. А 23-24 серпня 2014 року було пекло. Стріляти по нас розпочали з мінометів, а закінчили з танків, «градів» і «ураганів». Вогонь був таким інтенсивним, що я кілька разів прощався з життям. Подібну картину бачив у фільмі про Сталінград.
– На твою думку, чому не робили спроби виходити з Іловайська вже тоді?
– Так було задумано… Щоб нас усіх знищити… Але це суто моя думка. Я зі своїм взводом зчинив галас. Не бачили змісту перебування у цій «м’ясорубці». Не розуміли, за що гинуть наші побратими. А командири, які забарикадувалися в школі, відповідали, що немає наказу. Уже тоді простежувалася радянська тенденція невміння брати командування на себе. Це стосується і «Філіна» – тоді заступника комбата Семенченка, а тепер комбата 46 батальйону «Донбас Україна». Він був якийсь неадекватний. Під час перебування в Іловайську ми навіть не окопувались, а ховалися в підвалах. Будинки – старі, і шанси на виживання становили 1 до 100. Був варіант іти вперед. Ми поклали б своїх хлопців, проте могли прорвати кільце, яке уже створювалось, і знищити багато росіян. А так вони знищували нас. Я зі своїм взводом все таки вирішив відійти в Многопілля, де стояли наші мінометники. Нас теж накривали вогнем артилерії, проте там ми могли розвернутися. Було більше простору.
– В Многопіллі вже шукали варіанти розвитку подій?
– Там був генерал Хомчак і було легше. Вели переговори з Києвом. Хоча крові було не менше. Пригадую, коли в автомобіль з боєкомплектом поцілив снаряд. Командир батареї необдумано побіг гасити вогонь і хлопців за собою повів. Автомобіль зірвався, і наші загинули. Кажуть, що снаряд двічі в одне і те ж місце не вціляє. Неправда, я бачив протилежне. Ми вже потім здогадалися, що росіяни могли слухати наші переговори. А командир мінометної батареї, пам’ятаючи стару істину, зібрав людей саме на місці розстріляного автомобіля з боєкомплектом. Тому росіяни ще раз навели артилерію туди, і вона спрацювала точно.
А були командири, які доходили до абсурду. Один із них, такий собі «Камиш», любив випити для хоробрості, а тоді під кайфом вигадував завдання. Одного разу ми «ловили російський невидимий танк у посадці справа». Там, звичайно, нікого не було, та ми добряче побігали полями.
– Як все-таки розпочався вихід з Іловайська?
– Коли оголосили «зелений коридор», у Многопілля приїхав «Філін». Сформували дві колони і вирішили виходити. Проте Хомчак, Береза і той же «Філін» поїхали чомусь в один бік, а ми – в другий.
Хоча тоді мене вразило навіть не це. Коли колони вишикувались, я побачив силу-силенну народу, танки, БМП, зенітні установки. З такою зброєю ми сміливо могли йти вперед і прориватися з боєм. Проте… злість бере, коли пригадую це. Нам сказали: «Не дай Боже, ви відкриєте стрільбу». Навіть більше: командири спробували нас обеззброїти. Оця фішка, що «на провокації не ведімося», переслідує нас досі. По нас стріляють, а ми терпимо, «не ведемося». Нарешті Президент Петро Порошенко наказав військовим на Донбасі відповідати на вогонь ворога усіма «підпорядкованими йому силами і засобами». Але тоді такого наказу не було. А колону шикували кілька годин, такою вона була довжелезною. Росіяни вже почали підганяти нас мінами. Ось так нашвидкуруч вирушили в дорогу. Проїхали два кілометри, і почалося! Крили з усіх боків, з усіх видів зброї.
Це був підготовлений розстріл, ніхто не збирався відпускати нас живими. В перші хвилини бою знищили всю важку і велику техніку. Мені пощастило, я їхав на маленькій машині.
– І як ти почав діяти?
– Я вискочив, впав за дорогу і став повзти. Якимось чином дістався до хутора Красносельського. Там побачив своїх хлопців. Із взводу ми втратили тільки двох бійців. Почали будувати якісь комунікації, на когось виходити. Це були відчайдушні спроби хоча б щось робити. Зв’язалися з артилерією, яка була за 15-20 кілометрів від нас. Передали артилеристам, що окопуємося, і хай вони гатять по росіянах. Вони спочатку погодились, а через півгодини повідомили, що їм заборонили вести вогонь.
Пізніше нам наказали знайти майора Ізотова із третього полку спецназу, і хай командує нами. Ми знайшли його в одному з підвалів. Коли передали йому наказ, він сказав: «Ви що?! У мене вчора дитина народилась». І знову заховався в підвалі. Тоді ми зрозуміли, що справи погані. Та все ж 29 серпня не здалися. А вдень 30-го побачили, що у нас багато поранених. Вони помирали, бо не було можливості їх лікувати. Тоді ми вирішили віддати шестеро російських полонених танкістів, яких захопили  у Красносельському, щоб росіяни забрали наших поранених на лікування.
Обмін відбувся, проте російські окупанти попередили: якщо не здамося, вони розстріляють наших поранених або нас переб’ють з артилерії.
Виходу не було – довелося здатись. Російський командир пообіцяв, що нас не будуть віддавати місцевим терористам. Прийдуть представники Червоного Хреста і заберуть нас у мирну Україну. Але потім надійшла інша команда. Бійців ЗСУ, поранених і жінок повантажили на БРДМ і повезли кудись, а до нас через дві годині приїхала банда «Мотороли». І почалося…
– Над вами знущалися?
– «Карателі, вбивці!» – кричали вони. Стріляли над головами, в ноги, били. До слова, росіяни нас не вдарили ні разу, а коли місцеві терористи хотіли нас розстріляти, заборонили їм це робити. Далі нас привезли в Донецьк. На одному з блокпостів у машину заглянув один з їхніх командирів і з нахабною усмішкою сказав: «Ви – ніхто, у вас навіть своєї мови немає. От ви всі російською і спілкуєтеся». Відтоді я всім намагаюся донести, що ми, можливо, маємо знати російську мову, але спілкуватись повинні тільки українською. Саме вона вирізняє нас і від кремлівських окупантів, і від цієї маси недоумків, яка взяла в руки зброю і повстала проти України. Це мають зрозуміти російськомовні українці.
– Що було потім?
– А потім нас привезли в колишню будівлю СБУ і там організували «зоопарк». Приходили місцеві, плювали на нас, били, кричали, звинувачували, що ми гвалтуємо дітей… Та, незважаючи на це жахіття, я зрозумів, що ми будемо жити. Адже все знімали на камеру. Тобто, для телевізійної картинки. І оскільки сепаратисти прагнули показати себе цивілізованими, то вбивство зафільмованих полонених налаштувало б проти них цивілізований світ. Усіх бійців закрили в підвалі і майже два дні не давали їсти. А потім нагодували супчиком із соляркою. Пізніше годували раз на день. Давали одну хлібину на 10 чоловік і якусь кашу.
– Яка інформація їх цікавила на допитах?
– Шукали снайперів. В одного хлопця знайшли ноутбук. Там були світлини з бійцями «Правого сектору». Його катували жорстоко.
Мене ж переконували, що України немає, а Росія – це круто. Допити тривали довго. Через 25 днів мене вперше вивели на вулицю. А через 47 днів полону нас поділили на дві групи. Близько 70 чоловік відправили в Іловайськ, щоб нібито відбудовувати місто після наших наступів. Меншу частину залишили в Донецьку. В Іловайську нас знову допитували, били. Проте уже не було страшно. Виробився імунітет.
Потім колектив без моєї згоди вибрав мене за старшого. Я мав ходити в комендатуру і домовлятися, щоб бійців погодували, дали можливість хоч раз на тиждень помитися. Комендантом у них був хлопець з позивним «Ангел». Він був повністю зомбований. І не дивно, бо перебував у партії комуністів, а там його цілковито налаштували проти України.
Ми багато спілкувались, і мені вдалося зробити його адекватнішим. Через два тижні після нашого прибуття в Іловайськ, він вишикував усю комендатуру і заборонив нас бити. Це був добрий вчинок з його боку. Він сказав: «Якщо хтось зачепить полоненого, того пристрелю».
– Про що саме ти з ним розмовляв?
– Про все: життя, побут. Та попри це, життя в Іловайську було неспокійним. Приміщення комендатури захопили «кадировці» і коли дізнались, що тут перебувають «укропи», то почали знущатись над нами. Виводили на вулицю і стріляли з кулемета поверх голови. Мене, як старшого, добряче побили. Через два тижні їх з комендатури вибили місцеві «менти». Та й прислужники в комендатурі пиячили і безчинствували. Якось п’яний «сєпар» з гранатою в руках кричав, що зараз усіх підірве. Він вийняв чеку з гранати і намагався засунути її мені за пазуху. Я кажу йому: «Нє, чувак. Давай, я тебе обніму, і буде у нас братська могила». Він не готовий був помирати. Прибіг комендант, забрав у нього чеку і викинув у вікно, а гранату кудись відніс. Таких моментів можна пригадати  багато.
– Чим ще запам’яталося життя в Іловайську?
– До речі, в місті жило багато проукраїнських сімей. Вони не боялися, підгодовували нас, казали, що вболівають за Україну. На новий рік ми планували втечу, готували класну операцію. Мені вдалось викрасти флешку з даними 350 бійців «Гіві». На жаль, чимало були родом з Дніпра, вони продали Україну і пішли служити окупантам. Та операцію не вдалося втілити у життя. 29 грудня нас обміняли. Так закінчилися 117 днів мого полону. А флешку я таки виніс…
– Як відходив від пережитого?
– Зустрічався з родичами, поїхав у Карпати. І зробив висновок, що надто мало перебував на війні. З шести місяців на Донбасі, чотири – у полоні. Тому вирішив знову іти в бій. Цього разу вже з батальйоном «Дніпро». Тим більше, що в 2015 році давали можливість воювати.
Але на початку 2016-го сказали, що добровольці більше не потрібні. Далі хотів служити при підрозділі «Альфа» СБУ. Пройшов відбір, навіть на детекторі брехні. Проте, коли познайомився з людьми, які там працюють, зрозумів, що це – не моє. Все у них за старою радянською бюрократичною системою. Нічого не міняється. Наразі на фронт я не йду. Але якщо розпочнеться велика війна, активні бої, ви мене побачите в перших рядах.
Михайло УХМАН