У НАТО – не всією Україною?

Мабуть, не помилюся, якщо скажу: найбільше, що цікавить нині українців – коли і як закінчиться війна. Всупереч трохи наївним сподіванням, на агресора з північного сходу не надто впливають завдані йому колосальні людські втрати – чого-чого, а людського (чи людиноподібного?) матеріалу в нього вистачає. Та й не завжди принципова і двоїста позиція західних країн в плані санкцій дає росії змогу отримувати різними шляхами необхідну технологію для подальшого виробництва озброєнь. Плюс психологічний фактор – втома на Заході від війни в Україні.

Усе це (і не тільки це) призводить до того, що висловлювання українських політиків стосовно цілей у війні починають “дрейфувати” від максималістських (повернення до кордонів 1991 р.) до більш, на їхню думку, реалістичних. Зокрема, екс-міністр внутрішніх справ, екс-Генпрокурор, а за сумісництвом – колишній в’язень Качанівської колонії у Харкові, а на додачу – учасник боїв за Бахмут Юрій Луценко не виключає, що намагатися вступити в НАТО – найнадійнішу, на його думку, гарантію нашої безпеки – Україна може без окупованих нині росією територій (не забуваймо – понад 25%). Отримати таким чином “парасольку” над контрольованими Києвом землями і вже після приступати до вирішення питання повернення решти території дипломатичним шляхом. Або ж, якщо вдасться наростити військові м’язи,можна буде подумати і про інші шляхи відновлення справедливості. Це, на його думку, більш реалістично, ніж вперто заявляти про оті самі кордони 1991 р. без матеріального підгрунтя у вигляді достатньої кількості й номенклатури озброєння і на тлі наявних проблем з людськими ресурсами. Як приклад, Ю.Луценко навів Німеччину, західна частина якої (ФРН), вступила в НАТО, в той час як східну (НДР) так би мовити “захищала” чималенька ГСВГ (“группа советских войск в Германии). Тобто,  були всі ознаки територіального конфлікту з іншою країною – саме той фактор, який нині визначається як головна перешкода для вступу України в Північноатлантичний альянс. Та й нинішня маленька Естонія, як нагадав Луценко, теж має територіальні претензії до росії, що втім, не завадило їй стати членом НАТО. Звичайно, зазначає політик, переконати членів блоку в доцільності цього буде нелегко – адже для них у цьому випадку зростає загроза прямої і такої небажаної для них нині  конфронтації з росією – однак Україні це дасть (точніше – може дати) можливість зберегти людей, на чому, до речі, й тепер наголошує політичне керівництво і військове командування.

Відступ від задекларованої і не раз проголошеної головної мети? Чи, може, реальна оцінка ситуації й пошук виходу з неї? Можна передбачити, що навіть якщо оту оцінку прийме влада, то це буде лише пів  справи – треба буде, як у анекдоті про хлопа з Галичини, котрий сватався до британської королеви, заручитися ще й згодою іншої сторони. Юрій Луценко говорив про такий варіант досить переконано, але як воно вийде насправді – наразі невідомо…