Замість прологу
Кажуть, нині краще сидіти в чотирьох стінах і якнайменше контактувати зі світом. Воно, може, й так, але на кінець літа ці стіни починають трохи набридати. А разом з ними – усе довкола: містечкові політичні чвари і піар перед майбутніми виборами, гуркіт і скрегіт скандальної новобудови і увесь наш благословенний Небесами край, який, виявляється, і далі бовтається серед найбідніших в доволі бідній, за європейськими мірками, Україні. Отож вирішив за краще махнути рукою на всі медичні застереження й побовтатися у водичці Середземного моря. Вирішено – зроблено. Зроблено величезною мірою завдяки професіоналізму і увазі до потреб і запитів клієнтів, виявлених турагенцією “Олімп-тур”. І ось уже чартер несе мене в Туреччину, а граційна стюардеса в ньому показує, як користуватися рятівним жилетом, якщо літак, чого доброго, упаде в море. Дивлюся на її рухи не дуже уважно – якщо раптом влучить якась ракета, жилет навряд чи врятує…
Туреччина
Рано-вранці прямую на берег моря, дорогою понюхавши білу квітку із запахом мила “Махарані” на якомусь кущі. Місячна доріжка на гладенькій поверхні води спонукає згадати Айвазовського і пошкодувати, що я – не він. З такою лірикою в голові підходжу до сходів, що ведуть на пляж, і раптом майже з-під моїх ніг блискавично збігає на стіну туристичного бунгало маленька й надзвичайно прудка деревна ящірка. Я інстинктивно відстрибнув у протилежний бік. Хвостате створіння завмерло на безпечній для нього висоті й, здається, вп’ялося в мене очима. Я ж подумки дякую Всевишньому, що це не Jurassic Park Спілберга і що значно більших за розмірами родичів плазуна, що трохи налякав мене, тут не зустріну.
Зате тут можна на кожному кроці натрапити на нагадування про пандемію, що охопила увесь світ. Всюди, де лише можливо, прикріплені санітайзери з рідиною доволі приємного запаху. Скрізь на підлозі – прохання кількома мовами дотримуватися соціальної дистанції. При вході в ресторан відвідувачам щоразу вимірюють температуру й пропонують маски, що лежать акуратно складені в темно-синій коробочці. Система all inclusive діє, однак самому хапати все, що заманеться, тепер не можна: тицяєш пальцем на якусь страву (описувати всіх їх вкупі з десертами, фруктами, безкоштовним баром з віскі, джином, горілкою, винами, різними коктейлями – дуже довга й трохи занудлива справа), а коректний і послужливий молодий хлопчина в білому ковпаку на голові й неодмінно в масці дає все, що твоїй душі (чи шлунку) завгодно. Одним із головних акціонерів готелю є німець; написи в закладі – переважно турецькою і німецькою.
Натискаю на кнопку на дверях, що миготить загадковими синіми символами; за мить двері, наче в якомусь епізоді з “Зоряних воєн”, тихо відчиняються, входиш у зразково чисте й біле приміщення і ще за мить бачиш перед собою такий же зразково білий і чистий унітаз. Зворотній шлях – в такому ж порядку: натискання синьої кнопки, стрясання мокрими руками (якщо не вдасться добути серветку з хитромудрого апарата на стіні) і вихід.
Готель був призначений, передусім, для німців, однак їх через той же COVID-19 тут було зовсім небагато. Довелося також зустріти угорців, швейцарця і навіть венесуелку. Основний же контингент – турки і росіяни, яким нещодавно до того було дозволено відвідувати турецькі курорти. З отриманого досвіду зараз думається, що краще б російський МОЗ вкупі з МЗС з цим рішенням трохи почекали…
Росіяни
Відразу ж зазначу: я не налаштований вороже до росіян. І цього разу мені випала нагода спілкуватися з цілком нормальними, інтелігентними людьми з Хабаровська і Підмосков’я. З ними приємно було розмовляти, тим більше, що ми одразу ж ніби досягли мовчазного консенсусу: не торкатися політики.
Однак після останньої подорожі до Туреччини в мене склалося й інше враження. А саме: щоб відчути до росіян певну неприязнь, зовсім не обов’язково воювати з ними на Донбасі – достатньо провести декілька днів поряд у турецькому готелі. Їхнє миле, таке природне нахабство (“А че, нельзя, что ли?”) і така ж цілком природна хамуватість (хоча цього добра цілком достатньо і у нас) деколи здатні спричинити стан між дискомфортом і шоком.
Якщо серед дисциплінованих відвідувачів ресторану знайдеться два-три суб’єкти, котрі зухвало ходять без масок, голосно перегукуються між собою і майже брутально щось вимагають від кухарів (“Да че ты мне кладешь?!”) – це точно хтось із Пскова чи Калуги. Вражень від вимушеного спілкування з ними назбиралося немало.
Виходжу після тривалого плавання з води й бачу, що біля мого лежака, наплювавши на всі соціальні дистанції, нахабно прилаштувалися ще два.
– Вы не слишком близко придвинулись? – запитую.
– Не бойтесь, мы не больные.
– Да, но все-таки дистанция…
– А что же, вы хотите весь пляж себе присвоить!?
Я міг би сказати їм, що присвоювати території, що їм не належать, – це нероздільний привілей їхньої “горячо любимой родины”. Міг би завести мову про той же Крим. Натомість лише махаю рукою й знову йду плавати.
Турки
Відпочивальники-турки – здебільшого мешканці центральних провінцій країни, для яких середземноморський берег – те ж, що для тернополян, львів’ян чи хмельничан Одеса. Їх було більше, ніж росіян, хоча галасу вони створювали менше. Серед туркинь трапляються і справжні шахерезади (зокрема, серед персоналу аеропорту в Анталії), однак в мене склалося враження, що недаремно османські завойовники вирушали століття тому в походи на північні землі в пошуках наших Насть та інших Роксолан. Обслуговуючий персонал готелю – майже бездоганно коректний і дисциплінований. Торговці в місті – в міру чи трохи понад міру (як на чий смак) нав’язливі й балакучі. А якщо вже вони запропонують вам чаю в своїх схожих на тюльпан скляночках – “бардаках”, то можна майже не сумніватися – їм вдалося добряче надурити вас в питанні ціни. Втім, торгівля і торги – не моя спеціальність і сфера вподобань…
Замість епілогу
Рано-вранці прямую на берег моря, дорогою понюхавши білу квітку із запахом мила “Махарані” на якомусь кущі. Місячна доріжка на гладенькій поверхні води знову змушує мене шкодувати, що я – не Айвазовський. З такою лірикою в голові підходжу до сходів, що ведуть на пляж, і раптом майже з-під моїх ніг блискавично кидається на стіну туристичного бунгало маленька й надзвичайно прудка деревна ящірка. Та цього разу я вже не сахаюся від несподіванки. Сьогодні – мій останній день в Туреччині. Заходжу в море й пливу, намагаючись триматися в межах освітленої Місяцем стежки, але течія трохи зносить мене вправо. Ще б трохи попрактикуватися у дотриманні курсу, але час додому. На душі – легенький смуток вкупі разом з доволі впевненим бажанням повернутися сюди ще раз.
Бажано – не в атмосфері коронавірусу, яка все ж створює деякі незручності.
І бажано – туди, де буде трохи менше росіян. Принаймні туди, де вони не становитимуть критичну масу – нехай пробачать мене шановані мною Антон Чехов, Михаїл Лермонтов і вигаданий полковник Максим Максимович Ісаєв. А також – мої нові російські знайомі…
Ігор ДУДА
Туреччина: пліч-о-пліч з "братами" на тлі коронавірусу
