Відколи депутати польського Сейму проголосували за резолюцію «Про встановлення 11 липня Днем пам’яті поляків, жертв геноциду, вчиненого ОУН-УПА», мене не полишає думка: а як би поводилися вони, коли б наше населення осіло на їхній території? Це щось на зразок того, що нині творять москалі на Сході України. Вони також верещать, що ми «ущемляємо права» російськомовного населення.
А як тоді нам, українцям, зрозуміти операцію «Вісла», під час якої значна частини українських земель відійшла до складу Польщі, а етнічне населення з рідних осель було видворено як бидло, непотріб? Тільки з одного невеличкого села Буковець Ліського повіту в Денисові Козівського району тоді осіло 167 осіб(!) Здавалося, що з роками нове покоління повинно б переосмислити вчинки предків. Та ні, імперські амбіції зривають дах. Згодом, мабуть, твердитимуть, що й козаки чинили геноцид «уродзоній» шляхті. Аби розвіяти міф про беззахисних поляків, пропоную матеріал про знущання польської верхівки над сільською вчителькою з нашого краю Іванною Блажкевич.
На порозі ХХ століття Україна стогнала під гнітом австрійських та польських окупантів. Люди жили у великих нестатках. Народні маси то тут, то там виступали за своє соціальне та національне визволення. 6 лютого 1908 року в селі Коропець (нині – Монастирського району) австрійські жандарми закололи багнетами борця за волю свого народу Марка Каганця. Бурхливою хвилею протесту відреагувала на це вбивство громадськість краю. Іванна Блажкевич присвятила тій події свій перший вірш «Грудка на домовину бл. п. Марка Каганця», що був надрукований у львівській газеті «Народне слово». Згодом у тій же газеті були опубліковані її поетичні твори «Над свіжою могилою Адама Коцка», «Страждальній матері О. Січинській», «Жертвам лядської сваволі в Чернишові», у яких вона гнівно виступила проти свавілля тогочасної окупаційної влади.
Для австрійських властей, за спиною яких стояли шляхтичі, І.Блажкевич виявилася кісткою в горлі. Вони вдавалися до різних заходів дискримінації. Коли майбутній чоловік Іванни, який мав педагогічну освіту, хотів отримати учительську посаду в селі Прошова, то шкільний інспектор сказав: «Я не маю нічого проти, але ви женитися з Бородієвичівною (дівоче прізвище І. Блажкевич), а я від неї «нє мам жиця».
1911 року Іванна все-таки стала на рушник подружнього життя з учителем із сусіднього села Купчинці Іваном Блажкевичем. Це несанкціоноване владою подружжя місця для праці в школі на теренах Тернопільського повіту вже не мало. Іванна Блажкевич закінчила Львівську вчительську семінарію, тому разом із чоловіком працювала у школах сіл Станіславщини, а після війни у школі ім. Маркіяна Шашкевича м. Станіслава.
У той страшний період темряви, коли влада вважала, що грамота потрібна тільки для церкви, молоде подружжя Блажкевичів відіграло позитивну роль у ліквідації безграмотності та пробудженні свідомості у простих людей по галицьких селах.
1914 року її чоловіка мобілізували на війну, а згодом він потрапив у російський полон. Стрімкий розвиток тогочасних подій вселяв у людей завзяття до боротьби, і в центі їх перебувала Іванна Блажкевич. 1 листопада 1918 року вона була делегатом від Галицької округи до Народних зборів у Львові, на яких проголошено ЗУНР, а вже наступного дня очолила на цих теренах ліквідацію владних установ і жандармських постерунків. У той час рідні брати Іванни – Остап та Євген – одягли військову форму й стали сотниками УСС. Та, на жаль, через лояльність верхівки УНР Україна довго не втрималася. Почалися нові репресії. Тогочасна окупаційна влада намагалася придушити революційний та культурно-освітній рух. Не випускало з поля зору вороже око й Іванну Блажкевич. Пілсудчики її переслідували, цькували і били. У своїх спогадах від 9 червня 1919 р. І. Блажкевич писала, що за 12 днів в її хаті проведено 17 обшуків. «Бувало й так, що одні вийшли з хати через кухню, а з боку класу входила друга ревізія. У хаті столи і лежанка перевернені догори ногами, постіль розкинена, шафи відкриті, книжки купками. Переступаю через цю мішанину, не складаючи нічого, не порядкуючи. Бо нащо? За хвилину прийдуть інші й той самий лад наведуть. Коб лиш Богдана (її сина) не чіпали. А то нерви рвуться, коли випитують хлопчину, приклавши штик до груденят:
– Mow, gdze matka rewolwer schowala!».
І кожного разу, коли її арештовували, до неї рвалася дитина, лементуючи: «Мамцю, коли прийдеш? Коли вернешся до Даня?».
Під час чергового обшуку офіцер знайшов за грубкою захований синьо-жовтий прапор. Знову арешт, позбавлення роботи в школі, а заодно й виселення зі шкільного помешкання. Шукаючи порятунку, вона поселилася в опустілій хаті на краю села. Співчутливі люди допомогли вночі переселитися, а головне – перевезти пасіку.
15 червня кулі наших стрільців знову почали падати на Галич і розбили чотири польські гармати. З’явилася підозра, що наводку зробила Іванна Блажкевич. Зате вже мали судити.
У надії на скоре повернення вона залишила шестирічного Богданчика у сусідів, а сама побігла до недалекого лісу. А про теплий одяг та харчі навіть не подумала. Коли минула кілька помешкань, її хату оточила жандармерія для чергового обшуку.
Минали дні, а постерункові періодично робили облави, засади, навіть прочісували ліс. У такому неспокої спливали тижні, місяці. Одного разу Іванна уночі крадькома прийшла в Залукву, до людей, які прихистили її сина. Обережно нахилилася, поцілувала, пустила сльозу, й дитя пробудилося. Розпуці не було меж. Та першим схаменувся хлопчик: «Мамусю, тікай! А як мамусю зловлять, то, напевне, вб’ють!» — лементувала дитина.
У клопотах, невигодах, недоїданні вчителька змарніла і зчорніла так, що знайомі впізнавали її лише по голосу та ході.
Після п’ятимісячного блукання по лісах Іванна довідалася, що брат її братової Меланія, уникаючи переслідувань, дістався до Чехословаччини. У неї визрів план також піти його шляхом, та найбільшим болем і проблемою був Богданчик. Патріотка мала намір через довірених людей тимчасово віддати сина у сиротинець. Проте Меланія хотіла його усиновити. І ось Іванна з клунком за плечима та підробленими документами по кам’яному гостинці то йде пішки, то на попутній підводі добирається в сторону чехословацького кордону. Дорогою зустріла косарів – своїх учнів, від яких дізналася: поляки поширюють чутки, що її повісили чи навіть розстріляли. Хлібороби вмовили Іванну Блажкевич не покидати рідний край.
У Львові іменем Іванни Блажкевич названа одна з вулиць. На жаль, такої немає у Тернополі, але функціонує навчально-виховний комплекс загальноосвітня школа—економічний ліцей №9, який носить ім’я Іванни Блажкевич. Чому б вулицю, на якій він розташований, не назвати іменем істинно народної вчительки та галицької патріотки Іванни Блажкевич?
Богдан САВАК,
директор Денисівського краєзнавчого музею
На світлині – І.Блажкевич у молоді літа. Малюнок одеської художниці Катерини Білетіної.
Leave a Reply