Піаніст Майдану

Я не повірив… Піаніст Майдану, вчинками якого всі захоплювалися, а грою – насолоджувалися, який став прототипом головного героя художнього фільму «Осінні спогади» іранського режисера Алі-Фахрі Мусаві… На початку грудня 2013 року він був звичайним тітушкою та разом зі своїми земляками стояв на Антимайдані в Маріїнському парку Києва й отримував за це по триста гривень на добу.
– Богдане, це правда?
– Так, я – колишній тітушка, що було – те було. Розумієш, я ж родом із Донецької області. Коли відбувалися події на Майдані, мені запропонували покричати трохи за «янека» і заробити грошей, я погодився. Та часом забігав у будівлю Київської міськадміністрації. Там безкоштовно можна було поїсти дуже смачних бутербродів, попити чаю з лимоном. І коли після цього я повертався до «своїх», то якось дуже гостро відчував різницю: хто стоїть поруч зі мною, а хто на Майдані. Тут – злість, агресія і алкоголь, там – усі такі щирі, щасливі, натхненні… Так я кілька днів погуляв і зробив свій вибір, залишився ночувати на Майдані, а на Антимайдан більше не повернувся.
– Все одно дивно, що хлопець з Донбасу так легко змінив погляди…
– Хоч родом я з Донецької області, проте українську мову вивчив значно раніше, ніж російську. Мій батько був патріотом, а тому наша родина трохи пізніше переїхала жити до Києва, я отримав хорошу освіту. На Антимайдані не було з ким говорити про культуру, ідею, майбутнє. Для них щодня було важливо знайти пляшку. А побачене на Майдані мене шокувало. Я усвідомив, що люди тут стоять безкоштовно, за ідею. І мені з ними цікаво.
– Ти намагався хоч щось пояснити тим, хто йшов проти Майдану?
– Ні. Мені було соромно з ними спілкуватись, я уникав їх. Зараз усвідомлюю, що про життя до Революції Гідності не хочу навіть згадувати. Тільки після подій 2013-14 року почав жити по-новому. В одному матеріалі журналіст написав про мене цікаві слова: «Три роки тому тоді тридцятирічний донецький чоловік зумів змінити себе. Одночасно з країною». І це – щира правда.
– Уявляю картину: повсюди стріляють, полум’я, крики, а ти сидиш спиною до ворогів за декілька метрів від них і граєш на піаніно. Що ти відчував тоді?
– По-перше, «беркутівці» глушили мене «шансоном». По-друге, коли я грав, то навіть спиною очікував чогось невідомого, хоча сам не знав чого – кулі снайпера (?), шумової гранати (?)… Не знаю! Але грав! І хоч піаніно було розбите, намагався вичавити з інструмента якісь позитивні звуки, підтримати і надихнути людей. «Шансон» «ментів» мене дратував, і я, щоб подратувати їх, грав, грав і грав… А поряд зі мною у цей час лаялись іноземні журналісти. Вони намагалися бути біля мене і все знімати на камеру. Між ними існувала усна домовленість: знімати з підвищення лише дві хвилини. І якщо хтось із них хитрував і знімав довше, виникали сварки. Одного зі своїх колег вони просто стягнули з імпровізованої сцени за ноги.
– А як взагалі виникла ідея грати перед «Беркутом»?
– Десь у середині січня я пішов до коменданта Майдану і попросив дозволу грати на вулиці Грушевського. Та поки він обдумував, піаніно вже перенесли. До речі, тоді, крім мене, було багато піаністів, але вони приходили, грали і йшли, а я залишався. Зізнаюся, часом відвідувала думка, що було б непогано загинути саме там, в гущі бою. Творчі люди часом мріють про таке. Проте Майдан закінчився, я продовжую творити музику і вже допомагати бійцям на війні.
– А яку музику ти найчастіше виконував тоді, сидячи спиною до «Беркуту»?
– Ночами слухав музику в Інтернеті. І якось одна композиція торкнула мене до сліз, став шукати ноти, просив усіх допомогти. Нот не знайшли, знайшли композитора – Ральф Зурмул з Цюріха. Згодом виявилося, він стежить за подіями в Україні і чув про мене. Він не поклав свою композицію на ноти, грав її з пам’яті, та коли почув моє прохання, взяв вихідний, записав ноти і надіслав мені поштою.
Вони, в єдиному екземплярі, досі у мене – бойові, пошарпані, в кіптяві від палаючих шин.
– Богдане, не ображайся, але хочу запитати… Твій стиль виступати в масці, чим він зумовлений?
– По-перше, це – безпека і захист від колишнього оточення. Не хотів, аби вони мене впізнали. А пізніше я продовжував грати в масці, щоб не «схопити зірочку».
– А як воно творити, коли поряд з тобою смерть?
– Як не дивно, але це надихало мене. Хоча, були моменти, коли я задумувався: «А потрібно це комусь»? Проте, коли бачив, як здорові сорокарічні чоловіки  плачуть, слухаючи музику, то розумів, що йду в правильному напрямку.
– Як тобі вдавалося грати під час лютих морозів? Пальці не відмерзали?
– Як згадаю, аж зле робиться. Але люди хотіли слухати, і я грав!
– Як змінилася твоя музика з часів Майдану?
– На початку вона була трагіко-героїчною, людям хотілося такого. Проте півтора роки тому зі мною стався випадок, який змінив моє життя. Коли я перебував на позиціях в Авдіївці, у бійців 72 бригади ЗСУ, то познайомився з Андрієм Кизилом (Герой України – посмертно). Ця людина зіграла значну роль в моєму житті. Якось він послухав мою гру і сказав: «Класна в тебе музика, але зіграй щось веселіше». Я пообіцяв, що напишу такий твір і написав. Проте Андрій вже не почув його. Через місяць він загинув… Навіть попри це, зараз намагаюсь писати музику позитивну, адже розумію, що не однією війною живемо.
– Наскільки близько ти був від смерті?
– Різні моменти були. В Києві я бачив чоловіка, який стояв біля мене, слухав музику і раптом упав на землю, скошений кулею! І на позиціях не раз поруч пролітали осколки, кулі, проте все минулося.
– Я знаю таких людей, які, переживши Майдан, зламалися. У тебе не було таких думок: «Мене не вбили на Майдані, я вижив, а тому на війну не поїду, не ризикуватиму»?
– Ти знаєш, навпаки, я приїхав на війну, щоб заспокоїтися. У мирній країні почали здавати нерви, а перебування на передовій заспокоює. Я знаю, що тут всі свої, тут тебе зрозуміють і підтримають…
– Для мене було приємною несподіванкою дізнатися, що ти ще й пишеш картини. Одну з них продали на благодійному аукціоні, а гроші пішли на лікування  поранених.
– Так, і я щиро радів, що зміг допомогти побратимам. До війни, і ми вже говорили про це, я був звичайним «шалапаєм». Займався «гопстопом», «виставляв» касові пункти… Для суспільства нічого доброго не зробив. Тепер намагаюся робити багато речей, які допоможуть мені та іншим.
– У музичній школі ти хоч вчився, а в художній?
– Я почав ходити до музичної школи, бо мене змушували. Врешті-решт, покинув її, а коли ще трішечки підріс і вже міг інструмент пересувати самостійно, здав його на металобрухт. Мені зараз соромно за це. Але тоді так сталося. Ось такою була моя «музична школа». А малювати я ніде не вчився. Наприкінці минулого року гостював у подруги з «Дніпра-1» в Одесі. Її дочка малювала. Попросив дати мені майстер-клас і за вечір завершив три картини.
– Думаєш, варто всім, хто пройшов війну, задля реабілітації займатися мистецтвом?
– Не обов’язково мистецтвом. Прийшов один знайомий боєць з війни і почав добряче випивати. Дружина пішла від нього, побратими не знали, що з ним робити. Пробували різні варіанти – нічого не допомагало. Хтось згадав, що він мріяв свиней розводити. Скинулися, подарували йому свиню з поросям. Вже через кілька місяців він став фермером, зараз у нього своє господарство, все добре, дружина повернулася. Тому треба не сидіти, склавши руки, а зайнятися улюбленою справою. І не буде ніяких повоєнних синдромів. Для мене це дуже важливий момент.
– Я десь читав, що смерть твого друга Тараса в бою під Іловайськом тобі приснилася.
– Вважаю, що коли людина була тобі близькою протягом життя, вона зразу ж після смерті ще може вийти з тобою на контакт, а саме – прийти у сон. Раніше так було з моєю мамою, дружиною. Під час подій в Іловайську Тарас мені наснився і сказав: «Мені шкода всіх вас, бо все це було даремно». І я зрозумів тоді, що він загинув. Коли вранці прокинувся, то відразу сів за інструмент. Так народилася відома музична композиція «Іловайськ». Я грав, плакав і відчував, що він десь поруч. Грав для нього. На одному диханні…
– А ти не вважаєш, що все було даремно?
– Ні, не даремно. Але безглуздо доводити це комусь, якщо він не розуміє. Радію, що змінився сам, змінюється країна. Повільно, з потугами, але змінюється на краще. Радію, що в моєму житті все реалізується так, як я хочу. Захотів воювати – і таки прийняли мене в «Дніпро-1», до побратимів Тараса. Захотів малювати – малюю… Хіба я можу сказати, що живу даремно?
Михайло УХМАН