Петро ШИМКІВ: «Головне завдання національно-свідомих українців – служити Україні і вірити в Бога!»

24 лютого 2022 р. приблизно о четвертій годині ранку президент рф оголосив про «спеціальну воєнну операцію» з метою захоплення України, а вже за кілька хвилин почалися ракетні удари крилатими та балістичними ракетами по аеродромах, військових штабах і складах майже по усій території України.

Почалася повномасштабна російсько-українська війна…

Свідомі українці масово йшли до військкоматів, бажаючи стати у стрій – захищати незалежність України.

Серед добровольців був Петро Шимків – старший лейтенант Збройних сил України, командир взводу, згодом  заступник командира роти з морально-психологічного забезпечення й одночасно виконувач обов’язків командира роти, голова Тернопільської обласної організації Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, автор десятків наукових статей та книг, серед  яких – «Лицарям волі»!

– Петре Михайловичу, коли ви прийняли рішення взяти до рук зброю і стати на захист України?

У перший день повномасштабного вторгнення росії в Україну, а вже наступного дня пішов до військового комісаріату, пройшов медичну комісію, яка визнала  придатним воювати, але там мене записали до резерву. Почекав декілька днів, а потім записався до територіальної оборони і вже 3 березня 2022 р. був призначений командиром стрілецького взводу. Так почалася моя служба, навчання, чергування на блокпостах – усе, як в армії…

– Що було найважче подолати у собі на початку війни?

У той момент було найважче усвідомити, що йде війна, і ти маєш подолати ту думку – невже війна? Що хтось із наших дітей, друзів, побратимів, з якими пліч-о-пліч проходиш вишкіл, не повернеться додому, а віддасть своє життя за Україну, за її волю…

 – Війна – це завжди непередбачуваність, невідомість, тривога і, чого гріха таїти, – страх… Що додавало добровольцям оптимізму?

Що з нами – Бог! Адже, коли ми їхали на схід воювати, військовий капелан о. Євген Зарудний, подарувавши нам вервички, благословив кожного повернутися додому живими

– Петре Михайловичу, як підтримувала вас сім’я?Моя дружина і наші діти одразу зорганізувалися – тому можу з упевненістю сказати, що сім’я підтримувала мене на всі 100 відсотків.

Дружина Надія, тільки-но відправивши мене на війну, стала волонтером і, разом із дружинами бійців нашого 3-го стрілецького взводу, неодноразово організовували для нас багатотонні вантажі з продуктами харчування…

Наші діти  належать до скаутської організації «Пласт» – це волонтерська організація, яка працює для добробуту країни. Син Любомир разом з пластунами організував закупівлю тепловізорів, бронежилетів… Доньки Ольга і Софія –  рації, тактичні окуляри, рукавиці… Це якщо говорити про матеріальну підтримку… А якщо про морально-психологічну, то скажу так: на війні дуже важливо повсякчас відчувати любов і турботу найрідніших серцю людей…

«Віра в Бога допомагає їм долати труднощі і на війні, і у житті»

– Чи правда, що на війні усі починають вірити в Бога?

Думаю, що правда. Хоча я ні у кого не випитував, чи він практикуючий християнин. У душу бійцям не ліз. Але я бачив і знаю, що ті, які спочатку були дещо байдужими до Бога, то, опинившись у гарячих точках, починали молитися…

Хочу розповісти про один конкретний випадок: із старшиною роти Богданом Прокопчуком ми приїхали до штабу – я пішов на нараду, а Богдан, як завжди, залишився в автомобілі. Як він розповів згодом, в одну мить відчув нагальну потребу також піти в штаб і дещо там узгодити… А через пів години прилетіла ворожа міна і розірвалася буквально за метр від нашого автомобіля, з якого залишилася лише купа металобрухту. Богдан, коли вийшов зі штабу і побачив, що трапилося, – одразу впав на коліна, підніс руки до Неба і воздав хвалу Богу за врятоване йому життя. Бог доторкнувся до цього бійця і через конкретну ситуацію показав, що Він завжди присутній поміж людей, стукає до наших сердець і чекає, щоби ми впустили Його у своє серце.

– Петре Михайловичу, відомо, що у кожного – своя дорога до Бога. Як гадаєте, наскільки для людини взагалі важливо вірити?

Людині дуже важливо вірити – у Бога чи у Вищі Сили, але вірити. І майже всі, з ким спілкувався, зізнавалися, що віра в Бога допомагає їм долати труднощі і на війні, і у житті.

– У цивільному житті, як очільник обласної «Просвіти», ви турбувалися про духовне та культурне наповнення людей, чи згодилися вам ці знання і навички під час служби в ЗСУ?

– Звичайно, що згодилися. Особливо, коли мене призначили заступником командира роти, і довелося дбати про морально-психологічний стан мікроклімату в колективі, врегульовувати конфлікти, адже служили хлопці різного віку, які до війни працювали у різних сферах… Також мені довелося апелювати перед вищим керівництвом про відпустки для бійців і вирішувати ще багато різних дуже важливих питань…
– Чи була у вас можливість практикувати просвітницьку діяльність серед захисників України?

Тут варто пригадати, як ми писали Всеукраїнський  диктант. Це і просвітянська місія, і загальноукраїнська, яка об’єднує українську націю, адже його пишуть українці по всьому світу. І ми – бійці третьої роти – у своїй базовій хаті, зібравшись за столом, під’єдналися через Інтернет до суспільного радіомовлення  і писали диктант, який диктувала знаменита Ада Роговцева. Ми писали його з вірою, що всі українці, розсіяні через лиховісну війну по світу, після перемоги повернуться кожен до своєї малої батьківщини, як йшлося у диктанті.

«Війна оголює правду»

– Війна знімає з людей маски, за якими майстерно ховаються деякі люди у мирний час. Знаєте, добре було би відправляти на війну усіх, хто хоче обійняти ту чи іншу посаду, щоби людина показала себе зсередини – не такою, якою себе позиціонує напоказ, а такою, якою вона є насправді…

Так, на війні видно кожного. Війна оголює правду. Люди стають відвертішими. Дехто визнає, що трохи неправильно жив перед війною… Багато хто прозріває, починає жити усвідомлено… Бійці стають значно відповідальнішими. Кожен розуміє, наприклад, що коли стоїть на посту –  саме від нього залежить і відпочинок, і навіть життя побратимів… І це заслуговує на вдячність і повагу. Звичайно, бувають й інші оголення фактів, але…

– Війна змінює долі людей… Петре Михайловичу, а як змінилися ви?

Я почав більше відчувати справжність – сказаного, зробленого… Ще більше зрозумів ціну побратимства і силу надійного плеча…

– У мирний час люди мають мирні плани, мрії, бажання, які під час війни маліють чи виглядають наївними, смішними… І все ж, про що мріє Петро Шимків, звільнившись зі служби в армії?

Зі служби в армії я звільнився за віком, і тепер мрію створити музей батальйону територіальної оборони Тернополя, щоби вшанувати пам’ять новітніх Героїв України… На війні я вів щоденник, і тепер хочу написати книгу спогадів про бійців, з якими служив…

А на вдячність Богу, що повернувся з війни живим і неушкодженим, я вирішив побудувати каплицю Матері Божій, покров якої відчуваю усе своє життя.

– Петре Михайловичу, побувавши в окопах, відчувши війну на рівні подиху, навчившись розрізняти нутром щирість і лукавість, побачивши армію зсередини, що можете порадити творчим людям нашого славного Тернопілля, особливо тим, для яких зброя – слово?

Кожне написане слово має бути правдивим. І вже тоді – чи воно гостре, чи лагідне, – слово має сенс. Ніколи не потрібно писати загально. Не треба говорити штампами, завченими кліше… Якщо доводиться спілкуватися з військовими, то потрібно підбирати живі слова, щоби відчути внутрішній стан бійців, підбадьорити їх, додати оптимізму.

Територіальна оборона показала, що на війну пішли добровольці різних професій, серед яких і митці, і майстри слова… Мені довелося бачити, як  артисти ставали мінометниками,  диригенти – стрільцями…

А покликання митців – описувати словом події війни і зберігати написане, як історичну пам’ять для наступних поколінь, щоби уже точно більше ніколи не було війни…

Україні потрібна професійна армія, більше професійних воїнів, щоби їх не замінювали людьми творчих професій.

Творчим людям, які воюють, бажаю повернутися додому живими. На війні місце стрільця не буде порожнім… А ті, що вміють творити, – хай творять професійно. Разом – до перемоги!

Щиро дякую вам за відверту розмову. Слава Україні! Героям слава!