Чортівня якась

Добре відаємо як багато значить у житті вода. І немислимо уявити, що сталося б, якби на землі зникла цілюща джерелиця. Так само важко збагнути себе без живлющої, водограйної мови? Але придивімося й узріємо повзучу небезпеку.
До нашої комунікації ринули брудні потоки. І йдеться не тільки про гидкі чи лайливі слівця – вони ще квіточки. А як перепинити лавину дикунських матюків? З побуту, виробництва, з інтелігентного середовища брутальність і хамство розширили горизонти до письменства, до ЗМІ – линуть прямим текстом, аж захлинають. Пояснення квасній обставині воістину блюзнірське: обнародують вульгарність, показують дійсність такою, яка є. Правди ніде діти: послуговуватися нецензурщиною вважають шиком чоловіки і жінки, її не встидаються діти… Чортівня якась з усього випливає – в’їлася і не згине. Таке враження, що міра нашої культури впала до плінтуса, і залишається тільки дивуватись, як ту іржу витримує чутливий язик, як не спротивиться.
Боюся навіть цікавитися, чи містять стільки матюків – колоритних і захмарних, як у нас, – говоріння, скажімо, європейські. Проникнення до них хтозна, чи загрожує – наші перли неможливо потлумачити, щоби впровадити, вони надаються до вживання, як кажуть, хіба в оригіналі.
Задумаймося на мить, як нерозсудливо, безжально збіднюємо, паскудимо і кривдимо отчу мову. І якою буде розплата за відступництво від глузду, за нашу безпечну легковажність?
Та облишимо ворожду на гуманній ниві, вдамося до гармонії. У світі нині понад шість тисяч мов. В ідеалі всі гожі, горнуться одна до одної, взаємозбагачуються, ушляхетнюються. Водночас непоодинокі норми вироджуються, зникають. Виявляється, це закономірний процес. Тоді логічно запитати: а чи воскресають нові зносини? Хто ствердить?
Мова – безмежна, як космос, і заразом тендітна, делікатна павутинка. Для когось – простіша-простого, бо ось же – говорить вільно, а хтось ставиться бентежно й шанобливо. Біда, коли на неї, ніжну, напускають важкий коток – політику. Тут уже відстояти належні позиції зовсім не з руки. І особливо тоді, коли встромляють свої догідливі носи, вдають знавців амбітні дилетанти і дрімучі профани. Давно чи тепер таке коїться – стиль незмінний.
…На котрійсь із летучок у редакції газети, куди після вишу привела доля, обговорили поточну творчість, і насамкінець редактор застеріг від уживання в матеріалах слова «Надзбруччя». Бо наче муляє «верхи» – сприймають… бандерівським. А у нас на четвертій полосі – багаторічна клішована рубрика «У рідній Надзбручанській стороні». Невже прогледіли, не виявили ідеологічної пильності, і тепер нас, професійний колектив, як котенят, тицяють писками… Так принаймні виглядав казус.
Я ще пам’ятав свою дипломну роботу, а в ній – дотичний до теперішньої ситуації пасаж. Не стримався, щоби поділитись. Яке це слово, яких політичних веред зазнає – встановлювати немудро. Зацитувати слушний аргумент остерігався, але переказати вигнався: ще «вождь і учитель» в одній зі своїх праць зазначав, що класове поняття хоч і всеосяжне, але перед мовою відступає. Тобто, вона не може бути націоналістичною чи комуністичною. Елементарний доказ. Російською балакали царі і пролетарі. Німецькою спілкувалися гітлерівці і антифашисти… То як тепер бути? Коритися нагінці «згори» чи поділяти класичне визначення? Досвідчений, бувалий редактор прищурено видивився на мене і парирував у властивій манері.
– Як ти такий мудрий, то піди і скажи це їм…
Звичайно, переказувати чи доводити «комусь там» вважав зайвим. Головне, що знана рубрика у часописі вистояла.
На моє усвідомлення, мова – то святе. Словом гріховно вводити в оману, знущатися, мордувати чи й убивати. Слово має слугувати для добрих справ – розуміння з друзями, обходження з коханими й матерями. Словом промовляють молитви і просять, щоби сокровенне справдилось…
Так, у нашому кораблі нині визначився досадний лінгвістичний крен. Але, як свідчить поміркованість,
ніколи не пізно звіритися за реалістичним компасом і вийти на широкий фарватер.
…Якось пізно повертався додому. Місто встигло поринути у підсвічену ліхтарями темінь, обезлюдніло, і лише вдалині бульвару зауважив двох молодих чоловіків – прямували назустріч. І шумливо, захоплено гомоніли. На руках в одного тулився малюк. Але чого мене скривило? Вслухаюся, а ті двоє, доводячи щось поміж себе, геть розперезались. Коли порівнялися – зриваюсь і вичитую:
– Панове, як на ніч, то ви піднесено й добірно лихословите. От тільки шкода дитини – у неї, певно, вушка зів’яли.
Гадав, що далеко пошлють – не мій, боронилися б, собачий клопіт. І був ошелешений зичливою відповіддю.
– Вибачте, будь ласка. Ми з приятелем, справді, наче з ланцюга зіпнулися і гавкаємо. Повірте, – винувато зізнався той, який ніс хлопчину, – нам зараз соромно. Глибоко перепрошуємо і дякуємо, що схаменули.
Злагідно розійшлися. А в пам’яті довго віддавала ця прикметна оказія. Невинно подумалося: може, ми ще не пропащі, не закінчені?

 Богдан ГРАБОВСЬКИЙ