Василь Антонів: «Серцем я там, де Україна…»

• Василю Федоровичу, я на одному диханні прочитала книгу «Українці у Москві». Видання дуже інформаційно цікаве і дуже-дуже патріотичне. Вже сама обкладинка, як кажуть, пахне Україною. Вона виконана в жовто-блакитних тонах, прикрашена вишивкою та калиною. На чільному місці і тризуб. Зараз не найкращі стосунки між Україною та Росією. І врапт – бажання видати таку книгу…
• Моя доля склалася так, що я народився на території нинішньої Польщі, а тоді на українських лемківських землях, жив на Тернопільщині, був направлений на роботу після закінчення інституту на Луганщину. Більшість життя прожив у Москві, як лікар з’їздивши усю Росію, часто бував за кордоном. Але серцем я завжди був і є, там, де Україна. Книгу «Українці у Москві» я видав до 30-річчя створення Товариства української культури «Славутич» у Росії.
• Ми знаємо, що ви завжди були і залишаєтеся не лише лікарем з світовим іменем, а й активним громадським діячем-українцем у Росії. Розкажіть про це.
• Я є одним з засновників першого у Москві Товариства української культури «Славутич». З часу утворення товариства, з 1988 р., був головою ради цього товариства, а з 2017 р. – почесний президент «Славутича», протягом десяти років був і головним редактором газети «Український кур’єр».
• Тобто товаришуєте і з скальпелем, і з словом?
• – Як лор-онколог я виконав понад 11 тисяч складних операцій. Під моїм керівництвом захищено 45 кандидатських та 12 докторських дисертацій. Учні моєї школи працюють в Україні, США, Канаді, Болгарії, Вєтнамі, Монголії, Казахстані, Узбекистані, Киргизії. Але люблю й писати. Тому є автором  не лише понад 300 наукових праць з медицини, монографій та підручників на медичну тематику, книг, виданих не лише в Росії, Україні, а й у США, Молдові, Монголії, але  й ряду  публіцистичних статей, опублікованих в українських та московських ЗМІ. Особливо дорожу своєю нагородою  – дипломом «Патріот України», отриманим «за проявлений патріотизм і бездоганне служіння Україні», а ще – українським орденом «За заслуги 11-го ступеня».
• То ж про що йдеться у нововиданні?
• Я намагався у книзі «Українці у Москві» дослідити історичну роль видатних вчених, теологів, діячів культури, керівників держави, які були українцями за походженням, у становленні Московії. Відношення протягом віків Росії до України, часи дружби та непорозумінь, зазіхання на українську державу, її звичаї, культуру, вплив на церкву, геноцид українського народу, що досі триває, як війна га Донбасі, окупація та анексія Криму.
  Українці завжди підставляли плече Росії
  – Так склалося, що історія Росії завжди тісно перепліталася з українською історію. Як, зрештою, і західно-українська – з польською, навіть можна сказати з європейською. Але роль українців, чомусь, завжди мала бути меншвартісною.
  – Саме це я й хотів дослідити, показати, яких відомих людей, громадських діячів зродила Україна. Часто вони їхали жити та працювати у Москву, в Санкт-Петербург  і приносили славу уже Росії, а не Україні. Але вони були і залишаються українцями.  Ще у 16 – 18 ст.  при царському дворі  служило багато впливових осіб з українців, відіграючи значну роль у розвитку  науки, освіти та культури.  Велика заслуга належить у цьому гетьману Івану Мазепі. Переписка Мазепи з царем відбувалася  за участі українця Івана Зарудного.  Він разом з Осипом Старцевим є архітекторами Києво-Могилянської академії і Богоявленського монастиря.  У стилі українського барокко ними  збудовано Заіконоспаський монастир, собор Версонофівського монастиря тощо.  Шкода, що не всі архітектурні роботи цих українців збереглися.
   Великими українцями, що жили та працювали у Росії бути Тарас Шевченко, Микола Гоголь та інші. Особливо багато українців рушило у Московію за радянських часів, бо тут був центр науки, освіти, культури,  медицини. У Москві українці отримувати високі звання, нагороди, кар’єру. У кремлівській стіні покоїться прах колишніх міністрів оборони СРСР українців О. Василевського, Р. Малиновського, А. Гречка та Маршала авіації, Головнокомандувача ППО В. Судеця.  На Новодівичому цвинтарі поховані – генеральний конструктор рідинних ракетних двигунів,  академік, лауреат Ленінської та двох державних премій репресований та реабілітований  В. Глушко, адмірал  начальник головного штабу МВФ А. Головко. Маршали Іван Кожедуб, Павло Рибалко, Петро Кошовий та інші.
   Високопосадові військові, а також партійні українці, діячі культури, освіти, мистецтва, прізвища яких можна називати і називати,   були великими людьми, що вірою і правдою служили тодішній державі, яка не завжди адекватно ставилася до них та їх рідного народу, проводячи політику денаціоналізації та геноциду, применшуючи роль України та українця, додаючи ярликів націоналістів.
  У Росії українців багато, а шкіл нема
  Українські діти українську мову чують лише вдома, бо у Москві українських шкіл нема, хоч українців тут завжди жило чимало.
  Колись, до 1933 року, у Московії були сотні українських шкіл. Тільки на Зеленому Клині, де тоді було створено Далекосхідну Українську республіку, діяло понад 700 українських шкіл. Такі школи були всюди, де компактно проживали українці (Білгородська, Воронежська, Курська, Брянська області, частина Ростовської, включно з Таганрогом,  були заселені переважно українцями, так як і Кубань, Нижнє Поволжя, Башкортостан, Північний Казахстан, Оренбурзька область, Алтай і так  аж до Тихого океану. Смуга до 300 км. була заселена українцями. Саме по цій смузі пройшовся  голодомор, організований більшовицькою владою. Ми тоді не лише в Україні, а й у Росії попрощалися з мільйонами українців.

Розмовляла Галина ВАНДЗЕЛЯК