Олег КУШНІР: «Коли буває важко, я розумію – треба їхати в АТО!»

 
Протягом двох років війни з російським окупаційним режимом українські бійці зуміли показати себе не лише сильними, а й витривалими… Будучи затребуваними й повсякчас готовими віддати життя за волю України, вони, все ж, залишилися осторонь найнеобхіднішого укомплектування – зброї, одягу, харчів. Та опиратися в цій ситуації тільки на державу, за багатьма свідченнями,  було б надто ризикованим.
Український волонтерський рух, добровільно організований для допомоги українським солдатам ще в часи Євромайдану, одним із перших долучився  до акцій  милосердя та патріотизму. І вже сьогодні пліч-о-пліч стоїть на варті української цілісності. Долаючи сотні тисяч кілометрів, з різних куточків України (часто – із західних регіонів), під обстрілами куль і гранатометів, волонтери постачають усе необхідне для своїх побратимів. Зі співорганізатором волонтерського руху Чортківщини, добрим другом Заліщицької волонтерської групи «Самооборона» Олегом Кушніром нам вдалось більше, ніж поспілкуватися, – далекосяжно розмислити про справжню ситуацію в країні та «сіру зону», в якій також існує життя…
– Ви неодноразово вирушаєте на схід країни, в зону АТО. Три роки поспіль. Цьогоріч плануєте третій рейд. Окрім того, займаєтесь музичним життям – є співорганізатором музичної студії, учасником музичної групи «Кайрос»; маєте чудовий хист богослов`я – закінчили Тернопільську філію Едмундського біблійного коледжу; займаєте чудову нішу суспільної активності – провадите соціальні, молодіжні проекти) і, безперечно, є добрим сім`янином – спільно з дружиною Ольгою виховуєте дочку і сина. Життя, як кажуть, вдалось! Звідки береться бажання постійно жертвувати собою,  попри усілякі справи,  прямувати на допомогу воїнам – у справжнє пекло серед численних атак ворога?
– На приїзд українських волонтерів наші друзі чекають, як на свято. З 2014-го року ми постійно курсуємо в зону АТО.  Чому  їжджу? Сказати чесно, це почуття обов’язку, а якщо глибше – мій батько загинув на війні… Він пройшов Афганістан, Узбекистан, побував у Монголії  –  саме майора мав отримати і загинув…  Почуття обов’язку є нічим іншим, як бажанням допомогти.  Оскільки через здоров`я не можу брати участь у воєнних діях (маю проблеми із серцем), тому допомагаю волонтерством – таким чином прагну витиснути з моїх земель агресора.
– Яке це відчуття –  вперше побувати на почорнілій від вибухів землі? І чого очікують українські воїни?
– Їх дуже тішить, коли ми приїжджаємо з концертами. Вперше в 2014-му році ми привезли солдатам гурт «Фіра» (зона АТО, Луганський напрямок, м. Лисичанськ, сектор «А»).  Тоді була важка ситуація, страшні події. Пам`ятаю першу нашу поїздку… Минули Харківську область, в`їжджаємо в Донецьку. Бачимо: загони «Урал» вивозять вщент спалену українську техніку. Великі втрати. Все було, як на одному подиху. Це і є те відчуття, коли ти бачиш зовсім інший світ, простий і надто  реальний. І тобі у ньому потрібно тільки вижити. На щастя, ворожа куля нас оминула…
Солдати, звичайно, дуже прагнуть підтримки. Їм приємно, коли привозять теплу їжу, вони хочуть поспілкуватись, поспівати. Дуже люблять концерти…. Особливо подобається виконання  «Реквієму на дощі», українських народних, стрілецьких пісень  «Ой, чий то кінь стоїть», «Лєнта за лєнтою» та ін. Моя присвята воїнам – лірична пісня «Люди як журавлі»…
– Чи відчували на собі приціл ворога? З якими проблемами зіштовхуються волонтери?
– У 2014 р. деякі райони були вщент розбиті. Хоч ми не перебували в зоні бойових дій, для нас незвичним було бачити зброю, танки, червоне від пострілів «градів» небо. Супроводжувала постійна тривога: десь може бути заміновано, а десь – сидіти російський «сєпар» і будь-якої хвилини вистрілити. Особливо сепаратисти ненавидять волонтерів. Полонених військовослужбовців ще можна обміняти. Волонтерів – тільки розстріляти… Якби не волонтери, ми програли б війну… Кредит довіри окупованого населення до волонтерів досить великий. Можливо, тому, що наша діяльність, як і воїнів, – добровільна і має на меті захистити українське населення, допомогти вижити. Ми залишаємо свій дім, рідних і вирушаємо у «сіру зону», обвуглену і неспокійну, заради людей.
 – Чого, попри мінімальне забезпечення держави, потребують військовослужбовці?
– Українське військо складається з Національної гвардії (контрактна служба) та добровольців – батальйонів «Айдар», «Правий сектор», «Дія» та ін. Порівняно з 2014-им, нині забезпечення значно покращилось. Однак добровольчі батальйони залишилися без фінансування з боку держави. Добробати потребують і форми, і зброї, і їжі. Ми багато допомагали УПГ – тактичним групам, «Правому сектору», «Дії», «Азову»: закупляли деталі для машин, доправляли автотранспорт.
–  Чи втрачали ви близьких, знайомих солдатів? Як сприймають смерть на війні?
– Для когось війна – біль, сльози, а для когось – політика. Щодня хтось гине. Потрібно транспортувати тіло, віддати його рідним. Скажу, що багатьох моїх знайомих уже не має серед живих… Найважче – це сприймати смерть. В мене є одне фото зі Станиці Луганської. Його автор загинув. Ще один військовий із Хмельниччини – також. Дуже радісно підспівував «Лєнта за лєнтою». Його «накрило» під час артобстрілу (шахта «Бутівка») за 10 км від Донецького аеропорту. Багато хлопців загинуло. Про цих людей завжди пам’ятатимеш…
– Як гадаєте, в якому плані Україна виграє війну, а в якому, можливо, програє?
– Багатьох речей як проста смертна людина не розумію. Наприклад, коли їхали в Мар`їнку, то на досить великому відрізку шляху не було жодного блок-поста. І раптом нас зупиняють. З’ясувалося – це блок-пост за кілометр–півтора до передової. Ми запитуємо: «Хлопці, а хто за вами? Хто триматиме оборону у разі тривалого нападу?» У відповідь – мовчання…
Ми, безперечно, програємо в інформаційній війні. У зоні АТО немає жодного українського телерадіоефіру. Слухали «сєпарівське» радіо у Щасті, Новому Айдарі…
Вважаю, люди, які там воюють, – герої!  Вони пожертвували часом, молодістю, хтось – життям. Мене водночас охоплюють захоплення ними і розпач, що я тут, а вони – там… Тому, коли бувають важкі  моменти, складні обставини, негаразди, я розумію – треба їхати в АТО! Там повне переосмислення життя.
 –  Яке ставлення до вас місцевого населення?
– Хоча ми допомагаємо усім, хто потребує, різним категоріям – пенсіонерам, дітям-сиротам «сірої зони» (дитбудинкам в Покровському – сиротинцю під Маріуполем), але правда гірка: для багатьох залишаємося «хунтою», «украми», «бандерівцями». Російське пропагандистське ЗМІ для цього чудово попрацювало. Якось їхав на машині «Правого сектору» і гукнув до місцевих жителів: «Доброго дня! Вас вітає Бандерівщина…» Побачив великий страх у їхніх очах…
– Що потрібно, щоб Україна перемогла?
 – Ми переможемо в будь-якому випадку і стовідсотково цю війну виграємо. Я вірю, що і Крим повернеться…  Ціна, яка уже заплачена, не може бути марною. Потрібно зрозуміти: не обов’язково  в зоні АТО бути тільки солдатом, можна й техніком, капеланом, радистом, кухарем, журналістом, лікарем…  Покладаюсь на істину: «Знаєш, як зробити  добро – роби, а не робиш – маєш гріх». Щоб нація була сильною  і процвітала, потрібно три фактори – духовність, просвітництво, культура…
Надія САСАНЧИН