Рік без Миколи Ротмана…

У суботу, 18 березня, минула річниця з дня смерті світлої пам’яті голови Тернопільської обласної організації Національної спілки журналістів,  заслуженого журналіста України, володаря Золотої медалі української журналістики  РОТМАНА Миколи Яковича. Поминальна Служба Божа відбулася у церкві Святого Миколая о 9 годині ранку.
У невеличку церкву, що розташувалася у затишному місці Тернополя – поряд з гідропарком, де любив прогулюватися Микола Якович, милуючись природою рідного краю, прийшли рідні, друзі, колеги.
Не приїхала  цього разу з Хмельниччини старенька мама, яка поховала обох синів. Розривалося її материнське серце від болю у  селі Велика Клітна Красилівського району, куди так  часто приїздив Микола на тиху розмову до мами. Там він народився 30 травня 1954 року, а згас на початку весни, не доживши до 62-річчя…
Микола Якович Ротман навчався на факультеті журналістики Львівського держуніверситету ім. І. Франка, працював на посадах відповідального секретаря, заступника, редактора у тернопільських газетах «Вільне життя», «Селянська доля», «Четверта влада». Але найдовше і найвідданіше – з 1990 по 2005 – у нашій «Свободі» (понад 10 років був редактором).
Свободівці пригадують період роботи Миколи Ротмана як один із найуспішніших в історії видання, адже тираж тоді налічував понад 100 тисяч примірників.
Багато людей вдячні Миколі Яковичу за розуміння, підтримку, готовність завжди підставити плече у скрутну хвилину, за його велике серце. Ми любили його, сумуємо за ним…
Коли я почала писати невеличкий спогад про пана Миколу, дуже хвилювалася – як написати так, щоб було по-справжньому, щиро, щоб було зрозуміло, що таких людей, як він – добрих, творчих, глибоко порядних – так мало у нашому світі.
І вони відходять, чомусь, дочасно. Залишаючи нам чи то сум, чи то сльози, чи то недописаний аналітично-політичний коментар, чи то просто усмішку від веселої історії, яку так дотепно умів розповідати.
Хай земля вам буде пухом, завжди наш Миколо Яковичу…
Галина ВАНДЗЕЛЯК