Всесвіт із шести букв

Поезія… Це слово викликає таку асоціацію: певний текст, записаний у стовпчики, рядки якого римуються між собою. Та є така категорія людей, для яких це не просто термін. Вони цими шістьма  літерами називають величезний, фантастичний,  неосяжний всесвіт… Там, на поетичній ниві, є як бувалі озимі, які вже вкоренилися, так і молоді, ще зовсім ярі:  незагартовані ні палючим сонцем,  ні нещадними вітрами, колосочки.

Мені випала нагода поспілкуватися із юною «приборкувачкою рим» –   Веронікою Чайківською, яка не уявляє без поезії свого життя. Родом вона із села Підгородне, що на Тернопільщині. Навчається на четвертому курсі факультету філології і журналістики ТНПУ ім. В. Гнатюка.

«Вперше писати вірші я спробувала у шестирічному віці, розповіла Вероніка. – Я не знала тоді про існування рими, ритміки, метафор, епітетів. Якось побачила  молодшого брата, який з цікавістю розглядав обкладинку книжки. Потім він її розкрив і почав щось бурмотіти. Саме тоді моя уява почала створювати перші рядки. Звісно, це не була поезія в класичному вигляді, а лише мої перші дитячі спроби».

Хоча Вероніці вдається поєднувати навчання та творчість, все ж, зізнається, що це виходить не завжди: «Творча робота ні до чого не змушує. Вона – вчить кайфувати. Інколи здається, що я лише посередник між тією музою, яка живе у мені, та листком паперу. Думки з’являються раптово, вірш пишу за п’ять хвилин. Перечитуючи, інколи  не розумію, звідки я взяла такі слова та образи. Не я керую текстом, а він мною».

Зараз у творчості Вероніки переважає інтимна лірика, однак є вірші і на філософську тематику. Прочитати їх можна у соціальних мережах Facebook та Instagram.

***

 

Я стану твоєю силою,

Твоїм неймовірним світанком,

І, може, не зáвжди красивою,

І трохи ще сонною зранку.

І будучи навіть нестерпною,

Із вдачею пóпросту грізною,

Якою б не була я впертою,

З тобою – залишуся ніжною.

І ні, я не ангельська фея –

Я можу багато не вміти,

Але, мов відважна Орфея,

Тобі обіцяю – любити.

01.02.2019 21:24

    ***

Мій сизий орле, так звертаюсь вперше,

В розпуці дні зависли межи часу,

Зависли там, де ще, чомусь, не вмерши,

Моя любов виходить на терасу.

І горизонти вічні розглядає,

І гасне день на переміну ночі,

Холоне чай, б‘є місяць, вже й світає,

І сонце небо лагідно лоскоче.

А горизонт, незмінно, той же самий

Рукою в даль – а він й не ворухнеться,

Поміж землею й небом так зухвало

Завис, як ми – між розумом і серцем.

06.09.18 20:56

 

Нашу розмову я вирішила завершити питанням, чи планує Вероніка видавати власні збірки, на що отримала впевнену відповідь: «Я твердо вірю, що поезія залишиться зі мною надовго і точно знаю одне: не писати я не зможу».

Після таких слів не залишається ніяких сумнівів, що майбутнє нашої поетичної творчості в безпеці, допоки на цій ниві дозрівають такі талановиті плоди.

Мар’яна МОСКАЛИК

 

 

 

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*