Воля Довженка бути похованим в Україні зафіксована у «Зачарованій Десні"?

На московському Новодівочому кладовищі поховано великого українського митця, який з російської землі звертався до земляків рядками свого заповіту: »Богом прошу, візьміть мене додому, до рідної Десни, до рідної хати, до рідного слова, до рідних тополь, цвітучих вишень. Якщо нетлінне моє тіло, то хоча б моє багатостраждальне серце!!!» З різних причин не сталося так, як заповідав Олександр Довженко.
Не поховане в рідному краю не лише серце великого патріота України. А й на наших очах відбувається найстрашніше – вмирає пам’ять про нього, бо як каже прислів’я: «Вмирає не той, кого поховали, а той, кого забули»…
Сум і біль огортає українця, який приходить до могили великого сина України, автора полум’яних творів про  долю рідного краю, у ому числі «Україна в огні». А ще болючіше дивитися на його занедбану могилу на чужій землі.
Я в травні 2008 року звертався у Міністерств культури і туризму України щодо перепоховання праху Олександра Довженка і отримав листа заступника міністра Т. Кохана такого змісту: «Міністерство закордонних справ України  докладає постійних зусиль для вирішення  питання перепоховання О.П.Довженка. Для започаткування розгляду російською стороною цього питання Міністерством закордонних справ Російської Федерації було висунуто дві основні вимоги: наявність документального підтвердження волі померлого бути похованим в Україні та згода на це його спадкоємців.
З метою виконання цих вимог племінник і спадкоємець О.П.Довженка Т.М.Дудко оформив у відповідних органах виконавчої влади м. Москва офіційне право відповідальності за могилу митця та його дружини.
Крім того, у грудні 2007 року Т.М. Дудко надіслав звернення на адресу Президента Російської Федерації, Президента України та мера Москви з проханням здійснити перепоховання О.П. Довженка, що є беззаперечним свідченням бажання спадкоємців О.П. Довженка здійснити зазначене перепоховання.
Посольством України в Російській Федерації здійснено спробу вивчити архів режисера, який зберігається в Російському державному архіві літератури і мистецтв. Однак з’ясовано, що щоденники й особисте листування О.П. Довженка, де й міститься необхідна інформація, закриті його дружиною Ю.І. Солнцевою до 2009 , а частково – до 2010 року.
З огляду на те, що Ю.І. Солнцева померла багато років тому, племіннику О.П.Довженка Т.М.Дудку було запропоновано здійснити спробу переоформлення власності архіву на себе. Проте, на звернення Т.М. Дудка дирекція Російського державного архіву літератури і мистецтв відповіла відмовою, аргументуючи свою позицію відсутністю механізму передачі права на архів без зафіксованої волі його справжнього власника.
На думку Т.М.Дудка, воля О.П.Довженка бути похованим в Україні зафіксована в його творі «Зачарована Десна. Оповідання. Щоденники (1941-1956)». До такої думки схиляються й окремі українські дослідники творчого спадку О.П. Довженка. Крім того, побажання О.П.Довженка зафіксовано в опублікованих листах.
Водночас відомо, що свого часу Ю.І. Солнцева зверталася з проханням сприяти перепохованню праху О.П.Довженка в Україну до різних державних інстанцій України, зокрема до голови Спілки письменників УРСР О.Гончара. Її листи знаходяться також у фонді «О.П.Довженко» в Російському державному архіві літератури і мистецтв.
Як вважає відомий український дослідник творчості О.П.Довженка С.В. Тримбач, усі згадані публікації «є документальним свідченням волі митця». А щодо заповіту, то, за словами дослідника, його як такого не існує оскільки в радянські часи заповіти не оформлювалися.
5 жовтня 2007 року Посольство України в Російській Федерації надіслало чергову ноту Міністерству закордонних справ Російської Федерації, в якій поінформувало російську сторону про зафіксоване у творах митця бажання бути похованим в Україні, про документальні свідчення волі на це його покійної дружини та про бажання спадкоємців О.П.Довженка здійснити перепоховання, з огляду на те, що головною умовою російської сторони для розгляду питання про перепоховання О.П.Довженка була наявність перерахованих документальних свідчень, у ноті Посольства містилось прохання взяти до уваги зазначене та надати сприяння стосовно практичного аспекту вирішення цього питання.
Однак нотою Міністерства закордонних справ Російської Федерації  російська сторона поінформувала, що надана українською стороною інформація не може вважатися достатньою для визначення волі О.П.Довженка бути перепохованим в Україні. При цьому російська сторона «не вважає актуальним здійснювати перепоховання відомих діячів, похованих у єдиній державі».
Жорсткість позиції російської сторони значно ускладнює переговорний процес та певною мірою блокує подальше вирішення питання перепоховання О.П.Довженка. З огляду на зазначене, Міністерство закордонних справ України запропонувало включити питання перепоховання О.П.Довженка до порядку денного підкомітету з питань гуманітарного співробітництва та Підкомісії з питань співробітництва в галузі культури і інформації.
Кабінет Міністрів України дорученням від 18.02.2008  №1034\4\1-08 до листа МКТ від 09.02.2008 № 164\9\10-08 погодився із зазначеною пропозицією».
Особливо приємно, що і Глухівським університетом, у якому колись навчався Олександр Петрович і який тепер носить його ім’я, теж підтримано думку щодо перепоховання праху видатного кіномитця на його батьківщині. Не обійшло увагою цю тему також товариство «Чернігівське земляцтво» в місті Києві, яке прийняло відповідне звернення.
Проте, незважаючи на такі велетенські зусилля громадськості, і досі не виконані ні заповіт, ні останні побажання неперевершеного майстра кіно і художнього слова. Минає вже не один рік, але далі розмов справа не йде. Як не дивно, але і у високих київських кабінетах це питання непомітно починає втрачати актуальність, а деякі представники митецьких кіл нібито навмисно сповільнюють його вирішення, наполягаючи на перепохованні в Києві.
Здається, що ні владі, ні нашій політичній еліті не потрібні ані власне кіно, ані Довженко.
Так і покоїться прах Олександра Петровича вже більше півстоліття на чужині. Тисячі людей з України, близького та далекого зарубіжжя їдуть до Сосниці, аби поклонитися тій садибі, де в сім’ї Петра Семеновича Довженка і його дружини Дарії Єрмолаївни народився хлопчик з іменем Олександр, котрий у майбутньому прославив свій край. То невже у нашої влади немає сили волі здійснити цю важливу справу і перенести прах Довженка в Україну?
 

Георгій МЕЛЬНИК,

дійсний член Академії соціального управління,

економіки та політики, полковник Збройних сил України у відставці