В Латвії було все, та не було України

1801Коли наближаєшся до садиби Володимира Головчинського з Язловця, одразу стає зрозумілим, що живе тут неординарна особистість. Дерев’яний віз, старовинні ліхтарі, жорна та ще багато цікавих деталей створюють на подвір’ї майстра і за його межами атмосферу минулих століть.

Пан Володимир стверджує, що старовинні речі є одним із найбільших його захоплень. Він отримує задоволення від того, що дає їм друге дихання. Не менш захоплюючим виявився й інтер’єр самої оселі майстра. Ще з двору відчувається запах дерева, що дарує відчуття спокою. Домівка пана Володимира – це справжня галерея його робіт, адже до всього він доклав талановиті руки. А вперше почав різьбити ще в школі, коли зробив собі дзигарнічку з бузини. Свої перші роботи вважає найціннішими. Зізнається, що деякі з них береже до цього часу, зокрема – це макет вітряка­млина, який виготовив ще в армії.

Після війська пан Володимир вступив у художнє училище на Львівщині. Влаштуватися на роботу за фахом не зміг, тому працював самостійно. Замовниками ставали не тільки односельчани, а навіть українці з різних країн.

1802Шукаючи чогось нового, різьбяр вирішив поїхати в Латвію. Обрав цю країну, бо там проживали його брати, які допомогли освоїтися на чужині. Одразу знайшов роботу до душі – працював реставратором в антикварному магазині. У вільний від роботи час виготовляв меблі, а вечорами їздив на Балтійське море, на берег якого хвилі часто викидали різноманітне коріння, яке згодом у руках майстра перетворювалося на чудові композиції.

Чужа країна охоче відкрила свої обійми для емігранта, подарувала йому славу і шану людей, дала широкий простір для творчості. Тут він неодноразово організовував виставки своїх робіт, незважаючи на те, що перебував у Латвії нелегально.

– У Ризі народилась моя донечка Ліда, – з посмішкою на устах і трепетом в голосі розповів чоловік.

Згадує, як ходили разом берегом моря і шукали матеріал для майбутніх виробів.

– Донька була помічником і експертом одночасно. Поряд з моїми роботами часто експонувалися і малюнки Ліди. Я хотів, щоб донька стала художницею, однак вона обрала професію журналіста.

Як щирий українець чоловік ніколи не забував рідної країни, свого мальовничого села та люблячої матері. Думками завжди линув на батьківщину, згадував дитинство…

– У Латвії в мене було все, що потрібно людині для щастя, та не було України. І це правда, що від долі не втечеш.

Після 12­ти років перебування на берегах Балтики пан Володимир повернувся в Україну. Здавалося б, немає причин для жалю, адже він на рідній землі. Однак ціна  була високою – розлука з донечкою. І якщо раніше він сумував за батьківщиною, то зараз – за донькою. Єдине, що зігріває, – це сподівання, що незабаром вона приїде в гості. Готуючись до цієї зустрічі, навіть написав спогади про своє дитинство, особливо тепло розповів про батьків і бабусю.

На завершення нашої розмови я попросила пана Володимира провести паралелі між життям у Латвії і тут, в рідній країні. Митець розповів, що Латвія – країна маленька, але горда.

– За час свого перебування там я жодного разу не чув нарікань на те, що країна стала незалежною. Латвійці не мають жодної ностальгії за Радянським Союзом. У нас, на жаль, ситуація в певних регіонах зовсім протилежна. Але, дякувати Богу, помаленьку і ми починаємо цінувати свою свободу. Шкода лише, що дістається вона нам ціною людських життів, – підсумував пан Володимир.

Уляна ДМИТРУК,

студентка ТНПУ ім. В. Гнатюка.

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*