Сирота, який має сотні братів

Уперше він побачив смерть у шестирічному віці. Цигани билися між собою, і один з них проткнув другого вилами. Всі повтікали, лише він стояв і дивився, як помирає людина. Його потім довго не могли вивести зі ступору. З цієї історії почав розповідь про себе боєць добровольчого батальйону з позивним «Сирота» Юрій Сергійчук.

Він народився на Волині. Батька не пам’ятає, а мама постійно пила і знущалася над сином. Все його життя минуло на вулиці. Бився з однолітками, рано пізнав запах сигарет і смак алкоголю. Коли в 1996 році мама померла, його, тринадцятирічного хлопця, віддали у дитячий будинок.

– Як тебе прийняли?

– Як не дивно, мені подобалось їхнє життя: розпорядок дня, навчання. До того я в школу не ходив. Там було краще, ніж у рідної матері. І це попри те, що в притулку панувала «дідівщина». Старші утискали молодших. Довелося знову битись, але цього разу, щоб відновити справедливість, захистити слабших. Я кинув курити, пити. Зайнявся спортом. Пізніше представляв дитячий будинок на обласних змаганнях. Коли став дорослим, намагався діяти справедливо. В 2001 році  мене забрали в армію.

– Ти не намагався продовжити навчання?

– Ні. Моєю мрією стала армія. Хоча і туди важко було потрапити сироті, з плоскостопістю, з викривленим хребтом. Допоміг директор дитячого будинку. Поговорив з потрібними людьми, і мене направили у внутрішні війська, у взвод розвідки, який базувався у Львові.

– Наскільки армійське життя відрізнялося від сирітського?

– Загалом правила ті ж: виконувати накази старших, не порушувати дисципліну. Багатьом хлопцям, які приходили з мирного життя, важко було адаптуватись. Адже тут немає маминої їжі, зручного одягу, теплого ліжка. Я ж пройшов школу виживання у дитбудинку, і мені легше було пристосуватися до армійської. В перші дні до мене почали чіплятися «діди», хотіли підкорити, надламати, але я одному з них відразу дав по голові, і все стало на свої місця. Правда, вночі вони мене підстерегли і дуже побили, проте на майбутнє мій статус був встановлений.

– Командири якось по-особливому ставилися до тебе? Враховували, як і де ти виріс?

– Ні. Мене, як і інших солдатів, вважали непотребом, матюкали, змушували робити нестатутні речі. Великим плюсом можна вважати хіба те, що нас ганяли під час фізичної підготовки. На спортмайданчику ми проводили більшу частину дня. Пригадую один випадок. Мене після нічного чергування не відправили відпочивати, а сказали, щоб ішов у навчальний клас. Втомлений, просидівши декілька хвилин, я заснув. Офіцер підійшов до мене, схопив за волосся і почав шарпати в різні боки. Я автоматично скочив на ноги й інстинктивно завдав кілька ударів. Зламав йому носа, руку, вибив зуба. Мене відправили на гауптвахту, а його – в лікарню. І уяви, після побиття офіцера мені майже нічого не було.

– ???

– Ми виконували для командування особливі доручення. Коли до Львова приїжджали зірки шоу-бізнесу, ми охороняли їх цілодобово. Все це відбувалося на нелегальній основі. Нас одягали в цивільні костюми, гарно годували, проте гроші отримували офіцери. Тому командування і боялося розголосу. До того ж за мене заступився капітан, який викладав фізичну підготовку. Пізніше офіцера, якого я побив, перевели в іншу частину, а я спокійно служив далі.

– Можеш назвати, кого ви супроводжували?

– Не потрібно імен. Скажу, що це були люди, які щоденно присутні на екранах телевізорів.

– Той інцидент був найнеприємнішим моментом твоєї служби?

– Найнеприємнішою залишається Скнилівська трагедія. Тоді внаслідок падіння винищувача Су-27УБ під час мирного шоу на аеродромі села Скнилів поблизу Львова загинули 78 людей, з них 28 – діти, більше 250 отримали поранення.

– Ти перебував тоді на летовищі?

– Ми забезпечували порядок і бачили, як цей літак падав, як намотав на крило дроти, що відгороджували людей від музейних експонатів. І цими дротами шматував людські тіла. Мене тоді добряче струсило під час вибуху.

– Як складалося твоє подальше життя?

– Після закінчення служби в армії виїхав у Чехію на роботу. І до 2014 року перебував там. Лише час від часу приїжджав в Україну до друзів. Це був найкращий етап мого життя. Цивілізація, рівень життя Європи мене приємно  вразили. Я там і залишився б, але війна внесла свої корективи.

– Ти був у Чехії, коли все розпочалося?

Так. Проте початок подій на Майдані, як і Помаранчева революція, не торкалися моєї душі. Не вірилося, що щось зміниться. Лише коли розпочалися вбивства на Майдані, вирішив – потрібно повертатися. Багато моїх знайомих не розуміли, чому їду на війну. Казали, що їх це не стосується. І навіть тепер, коли телефоную до них, щоб допомогли чимось добровольцям, чую у відповідь: «Це не наша війна».

– Ти відразу обрав добровольчі батальйони?

– Ні, спочатку була лікарня. Тільки-но я приїхав в Україну, як у мене тріснув апендицит. До осені 2014-го лікувався. Потім звернувся у військкомат, а там сказали, що я їм не підходжу. Причин не пояснили. Друзі порадили звернутись у «Правий сектор». Мене зареєстрували у військкоматі міста Снятин Івано-Франківської області. В цьому містечку і познайомився з добровольцями.

– Як тобі служилося в добробаті?

– Строкова служба мене багато чого навчила. І коли мені запропонували підготовчі курси в Десні, я відмовився, хотів одразу воювати. Командуванню це не сподобалось, і мене «попросили» залишити базу. Тому якийсь час я нелегально допомагав батальйону «Азов». Потім повернувся до Івано-Франківська і організовував відправлення добровольців на схід. Шукав для них спорядження, підтримував морально. На побратимів, які не зрозуміли мене, не злився, проте в душі залишився неприємний осад. А вже навесні 2015 року мене викликав один із командирів «Правого сектору» «Семен». Саме в його групі, яка займалася розвідкою, бойовими диверсіями, я вперше взяв участь у бою. Це було біля міста Опитне. З цієї групою потім ходив на різні завдання, сидів у «секретах».

– Що таке «секрети»?

– Це схрони безпосередньо біля позицій сепаратистів. Можливо, й у їхньому тилу. В «секреті» можна сидіти добу, другу. Замаскований, не рухаючись, вивчаєш обстановку, стежиш за переміщенням військ. І в жодному разі не відкриваєш вогонь. Навіть якщо перед тобою ворожі офіцери. У тебе завдання: не виявити себе, місця, де ти перебуваєш. Це вимагає величезної витримки, терпіння, психологічної підготовки. Пригадую, в один із виходів з нами пішов колишній спецназівець. Він вважав себе великим воїном. Проте, пролежавши декілька годин, побачив поблизу сепаратистів, не витримав і відкрив вогонь. По нас ударили міномети, гранатомети. Ця безглузда витівка ледь не коштувала життя всій групі.

– Наскільки близько під час таких виходів ти бачив біля себе сепаратистів?

– Одного разу ми лежали в кущах і за кілька метрів від нас сепаратист справляв малу природну потребу. Руки чесалися, та правила – понад усе.

– Ваша група проникала до ворога, щоби взяти «язика»? Пригадуєш свій перший трофей?

– Так. Таке не забувається. Ми стояли за 500 метрів від терористів. Цю відстань довелося проходити більше чотирьох годин. Сантиметр за сантиметром, майже не дихаючи. Постійно вдивляючись у землю, щоб не нарватися на розтяжку і на ворожі позиції, аби не стати мішенню для ворожої диверсійно-розвідувальної групи. Коли вже захопили москаля і поверталися назад, натрапили на ворожий «секрет». Який, до речі, не побачили дорогою до сепаратистів. Пощастило, що вони тоді нас не побачили. А коли зустріли на зворотному шляху, то подумали, що ми – їхня розвідувальна група. Це зіграло з ними злий жарт. Одного з них ми вбили, другого поранили і забрали з собою.

– Ти пригадуєш першого вбитого сепаратиста?

– На шахті «Бутівка», що під Авдіївкою. Бій тривав більше 10 годин. Я працював на кулеметі. За кількасот метрів побачив, як терорист цілиться в мене з ручного протитанкового гранатомета. Я випустив чергу і врятував життя собі й побратимам, які були поряд.

– А відчуваєш різницю між тією, вперше побаченою, смертю і теперішніми?

– Величезну! Та, перша, була безглуздою, непотрібною, за якісь неподілені «копійки». Хоча багато сепаратистів гинуть також за чужі ідеї і бізнес. Але смерті побратимів – святі. Бо загинути за свою Батьківщину, за її свободу – немає більшої честі.

Михайло УХМАН

 

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*