Неймовірна історія «Української Мадонни»

Останнім часом, переглядаючи телевізійні новини,  зробила для себе несподіваний висновок: жодного позитиву, жодної усмішки. Лише катастрофи, кримінал і політика. Все! Я мушу зробити хоча б щось, щоб поселити у людські душі надію та добро. Тому у час Різдвяних свят розкажу нашим  читачам про Ірину Найдух та її благодійну організацію «Українська родина».
Мені пощастило познайомитись із цією жінкою ще кілька років тому.  З тих пір я чимало писала про її добрі вчинки та людей, котрим вона допомагає. Однак чомусь  жодного разу руки не доходили до того, щоб написати саме про неї – людину, котра пожертвувала усім заради того, щоб допомагати іншим. Людину, яка, незважаючи на стан здоров’я, проблеми, погоду й інші негаразди, щодня несе непосильну ношу благодійника…
Народилася у патріотичній багатодітній родині
Ірина Найдух родом із села Ліщава-Горішня, Бірчанського району (Польща). Виховувалася у багатодітній сім’ї, де, окрім неї, було ще дев’ятеро  дітей. Батько – Михайло Антонович – був прийомним сином єпископа Йосафата Коцюловського, став священиком. Мати – Розалія Антонівна – займалась вихованням дітей.
Нині пані Ірина згадує, що на початку війни її батька неодноразово заарештовували за чітку позицію щодо української нації. У 1946 році в один трагічний день були вбиті батько та брат Юліан, який саме закінчив духовну семінарію  у Перемишлі.  Вбили їх НКВСники.
У 1946 році сім’ю депортували в село Давидківці Чортківського району.  Брати Ярослав та Володимир не були переселені, оскільки на початку війни вступили у самооборонні загони, з яких була сформована військова рота, котру згодом включили до військових відділів УПА.
Ірина Михайлівна каже, що і досі не знає про місце захоронення Ярослава. А ось Володимир проживав у США. Помер у 2000-му. До слова, він був нагороджений Золотим Хрестом і грамотою УПА ім. Тараса Чупринки.
Місія – служити Україні
Ірина Найдух з молодих років вирішила, що допомагатиме людям. Її серце завжди тягнулося до дітей. Тож здобула освіту педагога. Навчалася спершу в Івано-Франківському педагогічному інституті за спеціальністю «Вчитель початкових класів», а тоді в аспірантурі, в Київському інституті іноземних мов. Захистила кандидатську дисертацію з педагогіки. У професійній діяльності пройшла непростий шлях від звичайного вихователя до доцента педагогічного інституту.
Попри науку, професійні амбіції, пані Ірина знала, що її обов’язок – допомагати українському народу. Гасло «Хто, як не я?» супроводжує її здавна, жартома каже благодійниця.
Вже у 1990 році жінка бере активну участь у громадсько-політичній роботі. Було нелегко, адже на той час відстояти своє рідне, українське було, ой, як не просто. Та вона не зважала на перешкоди. Підтримувала студентів під час акції голодування на площі у Києві, проводила культурно-просвітницьку роботу як у своєму краї, так і в далекому Криму. Домагалася відкриття україномовних видань, шкіл тощо. А ще свого часу очолила комісію з виявлення злочинних дій посадових осіб.
І вже відтоді робила усе, щоб допомогти, відстояти права багатодітних, незахищених сімей. Саме на цю проблему звертала увагу, балотуючись у депутати Верховної Ради України. Та неодноразово наштовхувалася на стіну нерозуміння й байдужості. Так, у  1994 році вирішила взяти все у свої руки та створити благодійну організацію «Українська родина». А з 1999-го впровадити у нашій області канадсько-український проект «Турбота про дитину». Це дало змогу тисячам дітей Тернопільщини отримати опікунів у Канаді, котрі чотири рази на рік надсилали матеріальну допомогу.
Так для Ірини Найдух почалося нове життя, сповнене співчуттям до людських доль, неймовірної мужності та нелюдської витривалості. І це – не просто гучні слова, адже те, з чим доводиться стикатися пані Ірині мало не щодня, не кожен витримає.
В «Українській родині» завжди раді усім
Скільки є людських непростих історій! Десятки, сотні збідованих одиноких матерів, недоглянутих дітей, самотніх стареньких людей побували в благодійній організації Ірини Найдух. І кожного з них жінка пам’ятає, любить і завжди рада бачити.
На початках об’єднала 600 багатодітних родин, 80 дітей-сиріт та п’ятдесят людей похилого віку. Жінці довелося вивчити основи юриспруденції, закони, щоб відстоювати права на існування «Української родини».
Дуже важливою була і спонсорська допомога, матеріальна підтримка. Ірина Михайлівна оббивала пороги не однієї організації, фірми чи підприємства. І заручилася підтримкою багатьох благодійників із Тернопільщини. Окрім цього, їй вдалося налагодити зв’язки з Міжнародними благодійними фондами Німеччини, Бельгії, Швеції, Франції.
Ірина Найдух разом із членами своєї організації проводить неабияку культурно-просвітницьку роботу, є активною учасницею міжнародних семінарів. А згодом, у 1998 році, міжнародна конференція за участю жінок-лідерів з благодійних організацій Бельгії, Норвегії, Швеції відбулась у Тернополі. Тоді про «Українську родину» дізналися не тільки у нашій області, а й далеко за межами країни.
Ірина Михайлівна кожному із членів своєї організації допомагає самоствердитись, вдосконалитись, почуватися особистістю. На кожне релігійне свято у затишному офісі благодійної організації збирається дуже багато людей. Діти розповідають вірші, співають пісні, грають на музичних інструментах. Кожному із вихованців Ірина Михайлівна намагається прищепити любов до свого народу, України. Маленькі діточки спільно моляться за мир і спокій в Україні.
«Завжди почує, зрозуміє і допоможе», – тільки так про неї відгукуються люди.
Мало хто знає, але буває, що Ірина Найдух почує по телевізору, в громадському транспорті чи на вулиці від перехожих, що у когось трапилася біда, і «землю переверне», але знайде ту людину і надасть необхідну підтримку та допомогу.
Не дарма ж цю жінку нагородили високою державною нагородою – орденом княгині Ольги ІІІ ступеня. У 2009 році Міжнародний благодійний фонд Святої Марії присвоїв Ірині Михайлівні почесний титул «Українська Мадонна». А окрім цього були ще десятки нагород, подяк та грамот…
Цікавим є і той факт, що упродовж довгих років члени благодійної організації листуються із багатьма впливовими людьми світу, вітають їх зі святами, урочистими подіями та отримують від них вітальні листи у відповідь. На адресу «Української родини» приходили листи від Білла Клінтона, Тоні Блера, королеви Великобританії Єлизавети ІІ та інших. Часто переписується Ірина Михайлівна і з владою нашої країни. Надто, коли мова заходить про болючі питання та захист інтересів людей.
Найрідніші люди Ірини Найдух
Ірина Михайлівна завжди рада усім. Вислухає, порадить, допоможе. Голова благодійної організації – це не робота, це – життя. Та у неї завжди є час і для найрідніших. Тих, з ким завжди затишно і тепло, з ким серце відпочиває. Це – її донька Світлана та внучка Софійка. Вони проживають у далекій Канаді. Донька викладає у престижному виші, а внучка навчається в одній із кращих шкіл міста.
Рідні завжди кличуть маму до себе. Адже там, у родинному колі, усім разом було б краще. Та й рівень життя, ніде правди діти, не порівняти з тутешнім. Проте пані Ірина незворушна. Вона і на мить не може уявити, як залишить напризволяще сотні дітей, матерів, стареньких, котрі завжди очікують на її підтримку та допомогу. Тому погостює Ірина Михайлівна у своїх дівчат і гайда додому. Адже на неї чекають стільки людей!
Ось така вона – «Українська Мадонна» з Тернопільщини.

Зоряна ДЕРКАЧ