Навіть квартирантів серед зими не виселяють…

А що буде з інтернатівськими дітьми?

Нещодавно в інформаційному просторі бурхливо заговорили  про загрозу закриття чортківської загальноосвітньої школи-інтернату. Батьки учнів звернулися із публічною заявою до чиновників, депутатів, преси з проханням не закривати заклад. («Свобода» опублікувала цю заяву в одному з попередніх номерів.) Вони стверджували, що Постанова Кабміну від 9 серпня 2017 р. за номером 576, яка і розв’язала руки місцевим чиновникам, фактично порушує права їхніх дітей.

Що це за документ? Фактично Постанова різко обмежила коло дітей, які мають право навчатися у школі-інтернаті. Якщо раніше таке право мали діти з малозабезпечених чи багатодітних сімей або ж через незадовільні житлово-побутові умови, то тепер лише ті, чиї батьки хворі або ж не можуть виховувати дітей через умови праці. І ще важливий момент: влаштовувати дитину до інтернату  чи ні – вирішує комісія з питань захисту прав дитини. Щороку рішення буде переглядатися.

Чого гріха таїти: більшість діток, які навчаються в інтернатах, потрапили сюди через те, що батьки не дають собі ради. Як правило, йдеться про неповні сім’ї. Інтернат годує, дає дах над головою, тепло взимку, і діти значно менше відчувають злигодні, ніж коли проживали б у рідних стінах.

Загалом по Україні є така статистика: менше 10% дітей в інтернатах – сироти, у решти є родичі або хоча б один з батьків. Українці самі віддають дітей до інтернатів через бідність або через особливі потреби дитини. Щорічно в Україні на інтернати з держбюджету спрямовують близько 6 млрд грн. Багато експертів переконані: пора відмовитися від інтернатів і перейти до будинків сімейного типу або інклюзивної освіти. А от гроші з бюджету варто надавати на підтримку сімей, а не утримання величезного штату і стін. Крім того, лише 10% випускників інтернатів  інтегруються в суспільство (це про недоліки інтернатівського виховання).

Нищівні факти, проти яких нелегко вибудувати контраргументи. Але життя не чорно-біле, а надто коли йдеться про дітей. Рішення уряду видається передчасним і дуже далеким від реалій, бо завтра дітям доведеться повернутися у необлаштований побут, відчути голод і холод.

Прикро, що так і не почула думку з приводу бути чи не бути інтернату директорки Чортківської школи-інтернату Тетяни Яремко. Хоча з енної спроби вдалося до неї додзвонитися. Лише сказала, що у п’ятницю (день мого відрядження до Чорткова) її не буде. Не дала і мобільних телефонів своїх заступників, хоча усі стаціонарні у школі відключені. Така позиція керівниці, здається, заганяє у глухий кут не лише вихованців та їхніх батьків, а й трудовий колектив навчального закладу. Бо ж з’ясувалося, що і вчителі, й інші працівники прагнуть, аби доля школи вирішувалася у публічній площині. У шкільних коридорах педагоги (просили не називати їхніх прізвищ) з неприхованим неспокоєм ділилися своїми міркуваннями. Розповідали, що є тут дітки, які вдома не мають належного догляду. Але кожен має або бабусю, або тітку чи іншого родича, та навіть сусіда, які вболівають за дитину. Відривати їх від гнізда, нехай убогого, віддаючи у прийомну сім’ю, було б неправильно. А в школі-інтернаті вони мають усе необхідне, на вихідні їдуть додому. Деякі діти мешкають у селах без шкіл, добиратися до сусіднього, а почасти це два-три кілометри, малим важко. Є чортківські діти, скажімо, мати-одиначка виховує трьох дітей, сама працює продавцем з режимом роботи до двадцять другої. Куди вона подіне малих, якщо інтернат закриють? Кажуть, що на комісії з прав дитини їй порадили найняти гувернантку, бо ж отримує допомогу як багатодітна. От лише чи зможе мати це зробити за півтори тисячі гривень цієї допомоги?..

Хвилюються учителі, вихователі, обслуговуючий персонал за свої робочі місця. Дехто тут пропрацював тридцять років і більше. Вони переконані: якщо не вдасться відстояти інтернат, то і школу незабаром закриють. Річ у тім, що тут навчаються не лише інтернатівські діти (їх вісімдесят), а й звичайні – місцеві. Немає поділу на окремі класи – усі навчаються разом.

Школа-інтернат зведена у 1961 році, має два корпуси – навчальний і спальний, обслуговуючі приміщення. Усе у доброму стані. Територія займає десь три гектари. На думку окремих педагогів, хтось наклав око на ці будівлі і землю.

Володимир Добрянський, місцевий археолог і журналіст, який і здійняв інформаційну бурю навколо школи-інтернату, каже, що батьки готові платити якусь суму за утримання дітей. Сам він виховує племінника-п’ятикласника, який навчається у цьому закладі. Закривати інтернат – не вихід. Діти опиняться у важких життєвих умовах. Держава не має права чинити так зі своїми маленькими громадянами. За його словами, мерія бідкається, що лише на харчування дітей треба щомісяця 105 тисяч гривень. І водночас  Володимир зауважує: на туалет у центрі парку витрачено 379 тисяч гривень; на святкування Дня міста – 500 тисяч, на придбання «Лексуса» – 750 тисяч гривень, а ще 200 тисяч на усілякі додаткові витрати, пов’язані з розкішною іномаркою, наприклад, страхування. На усе є гроші, лиш не на інтернат.

Мерія як контраргумент використовує результати перевірки комісією з питань захисту прав дитини, які засвідчили: міських дітей за новими правилами тут залишилося б лише декілька. А отже, міський бюджет не має нести такий фінансовий тягар.

Наразі ситуація зі школою-інтернатом є невизначеною. Дітям дадуть довчитися до кінця чверті. А що буде далі?.. Як зауважив один педагог, навіть квартирантів серед зими не виселяють…

Ольга КУШНЕРИК

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*