Михайло М’ЯКУШ: «У 16 років я поїхав з Підгайців на Донбас, щоб купити гармошку…»

Заслужений працівник культури України Михайло Олексійович М’якуш народився у маленькому хуторі  Шкіндерівка  (тепер село Сонячне Підгаєцького району).  І пішов звідти у велике творче життя…

Мамина сметана

– Михайле Олексійовичу, чи правду кажуть, що можна дитині купити найдорожчий інструмент, а гратиме вона на власноруч виготовленому, і звучатиме він навіть краще, якщо є дар Божий?

– Це абсолютна правда та аксіома. Хоча сьогодні й чимало нездар виступають на великих сценах, а талановиті діти з віддалених сіл залишаються без уваги до їх творчого таланту. Переконаний: якщо Бог дав якийсь талант, він допоможе його і реалізувати. Головне, той дар Божий не загубити. Не треба від нього відмовлятися. Бо часто батьки кажуть: не будь художником – стань банкіром, не будь музикантом – стань юристом, не будь співаком – стань медиком. Таким чином вони можуть поламати дитині долю. Тож молода особистість має самостійно зробити вибір, дослухатися до себе, зрозуміти, що є її, а що – не її.

– Як ви з маленького хутора прийшли на велику сцену?

– Батьки працювали в колгоспі. Я був звичайним сільським хлопцем, що змалку хотів співати та грати, але не було на чому. Якусь стару балалайку дали тоді в школі, я бренькав на ній, всі підспівували і під неї навіть танцювали.

Але в родину прийшла біда: за колоски 9 років тюрми отримав тато, 5 років відбув у Башкирії,  після смерті Сталіна його реабілітували.

Я тоді залишив маму і пішов шукати батька. У Тернополі мною зацікавилася міліція, але я мовчав, хто я, звідки. Так потрапив у Копичинецьку дитячу трудколонію. Але один з викладачів перехитрив мою дитячу наївність, почав вивчати зі мною карту Тернопільської області. І коли я побачив свої краї, очі й заблищали.

Приїхала мама, з палицею, думав, буде бити, а вона привезла додому й налила мені повну миску сметани. До нині пам’ятаю її смак.

– Де навчалися? До найближчої музичної школи, певно, було не близько?

– Ні про яку музичну школу не йшлося. На літніх канікулах на пасовиськах виспівував різні пісні, взяті з  маминого серця, довгими зимовими вечорами веселив односельців пісенними українськими віночками.  У початкову школу ходив у Маловоди – 5 км туди і стільки ж назад. У середню школу вже ходив у Новосілку – це 10 км туди і стільки ж назад. Я  ще у дитячі  роки звертався до Бога, а до найближчої церкви було йти з  хутора Шкіндерівки  до села Соснова тоді  Золотниківського району понад 10 км.  А незабаром почув, що у Підгайцях набирають бажаючих їхати на Донбас. Я так хотів купити собі гармошку, що вирішив: поїду.

«Візьму баян і піду по весіллях»

– І куди повела юнака доля?

– Спочатку була шахта «Комсомольська» у Горлівці Донецької області, далі – елеватор у Запорізькій області у Гуляйполівському районі. У результаті заробив грошей і приїхав додому з гармошкою. Сів на найвищій горі хутора, як заграв, усі хуторяни  збіглися. А як тато з тюрми повернувся, я знову за гармошку.  Грав та співав йому довго, тато так розчулився, що наступного ж дня згріб усі домашні гроші та купив мені баян.

– І ви нарешті обрали професійну музичну стезю?

– Так, вступив до Теребовлянського культосвітнього училища на режисуру. Від Шкіндерівки  до Теребовлі було 25 км, їздив на початках на велосипеді. Але дуже ретельно вчився – баян, хор, диригування.  Вивчився – поїхав за направленням на цілину, був там керівником хорів. Пісні ми виконували тоді і українські, і російські, і казахські. Згодом знову повернувся додому, з відзнакою закінчив музично-педагогічний факультет Дрогобицького педінституту ім. І Франка, пішов в армію, де мене також супроводжувала творча доля.

На Львівщині, а тоді й у Тернополі був викладачем (загалом маю понад 55 років педагогічного музичного стажу) та  організатором і керівником багатьох хорів.

– Знаю, у радянські часи хори, якими керував Михайло Мякуш, користувалися великим авторитетом.

– Мистецтво було тоді на чільному місці, нам давали можливість реалізувати себе, але й вимагали багато: репетиції, участь у концертах, виборювання звань та нагород далеко за межами Тернопілля.

Я тоді керував  кількома хорами, які  разом зі мною або отримали звання народних, або підтвердили їх. Це були хори міської лікарні №1, міліції, ательє «Ромашка»,  Тернопільського м’ясокомбінату, Мшанецький Теребовлянського, Великобірківський Тернопільського районів, інші. До творчих людей тоді ставилися з повагою, але й вимоги були високі.

У радянські часи робота мала і свої «нюанси». Наприклад, якось  хотіли звільнити одного з  посадовців, у нього перед тим був ювілейний банкет, де ми виступали. Викликали мене, попросили написати, як і що було. Я завжди пам’ятав, що мій тато відбув у тюрмі за доносом одного з сусідів, тому відразу відмовився. Сказали, що про кар’єру можу забути. Я тільки відповів тихо: «Якщо так, то що вдієш?  Візьму баян та піду по весіллях…»

«Пісня об’єднує нас»

– Але доля тоді підтримала вас?

– Так, я багато працював, віддавався роботі. І нині з гордістю можу згадати, що разом з найвідомішими в Україні керівниками хорів, диригентами у 1986 році на відкритті у Тернополі першого в Україні Співочого поля керував зведеним тисячоголосим хором поряд з такими корифеями  диригентури, як  народний артист України А. Авдієвський, Є. Кухар, П.Муравський, Є. Савчук, В. Охрименко. Аналогічно був головним хормейстером народних хорів області  з нагоди 25-річчя Співочого поля Тернополя.

Нині я є викладачем Тернопільської  музичної  школи №2.  Останніми роками   безоплатно, на громадських засадах, керую  Тернопільським хором ім. Івана Кобилянського. Цей  народний аматорський колектив було створено при  бавовняному комбінаті Іваном Кобилянським. Але коли він помер, а це підприємство спіткала важка доля, розпався і хор. Ентузіасти відновили його.

Хор було створено у травні 1968 року, тож наступного року святкуватимемо 50-річний ювілей. Колектив гастролював не лише Україною, а й Болгарією, Німеччиною, Росією, Польщею, Білорусією.

– Михайле Олексійовичу, з колективом щороку поповнюєте репертуар?

– Нині у репертуарі хору понад 100 пісень. Учасників є 30. Це і лікарі, і вчителі, і підприємці, і пенсіонери. Особливою гордістю хору є люди, які співають з часу заснування колективу. Це Володимир Далека, Тамара  Оконська, Марія  Глезнер, Григорій Калиновський, Богдан Пилипів, Ольга  Серба, Богдан  Білик, Надія Лукашів, Марія Лук’янчук та інші.

Я захоплююся кожним учасником хору ім. І. Кобилянського. Таких людей, як у нашому хорі, певно, більше нема ніде. Наприклад, пенсіонери  Тамара і Степан Оконські весь день працюють на дачі, а ввечері поспішають на репетицію. Або Надія  Лобур зі Зборівської  райради прийшла і каже: «Я хочу у вас співати». Платить за дорогу зі Зборова у Тернопіль і регулярно приїжджає  на репетиції. І такі добрі слова я можу сказати про кожного нашого хориста.

– Як працюється спільно?

– Учасники хору – різні люди і за віком, і за характерами. Кожен має проблеми, але пісня об’єднує нас. Хоча й підхід до творчості також може бути різним, але спільними зусиллями намагаємося зробити так, щоб хор звучав, як одне ціле.

 

Наші двері відчинені для кожної творчої людини. Пишаємося, що цьогоріч  саме наш колектив відкрив свято тернопільської міської новорічної ялинки. Віримо, що й надалі тішитимемо  пошановувачів мистецтва кращими українськими піснями.

Галина ВАНДЗЕЛЯК

 

На фото: Михайло  М’якуш;

виступ  хору ім. І. Кобилянського на горі Лисоня  на честь 100-річчя битви Січових стрільців у Бережанському районі

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*