Моєму другові  присвячується

 

190Зустріти того єдиного – кохання всього свого життя – дуже складно. Але ще складніше жінці знайти справжнього друга. Не подругу, а саме друга. Хтось, як один мій старий знайомий, переконаний, що дружби між чоловіком і жінкою взагалі не буває. Але я знаю, що це не так! Оскільки така дружба у мене була. Хоч це і сумна історія… 

У п’ятнадцять років я була  найнещаснішою дівчиною на всій планеті. Принаймні так мені здавалося. Що може засмутити розумницю, відмінницю, активістку й улюбленицю вчителів? Звичайно, нерозділене перше кохання. Він був старшим, красивим, дуже комунікабельним і нескінченно далеким. Я, через свій впертий характер, а такі страждань і мук не показують, була на межі відчаю. Отримавши першу в житті «четвірку» за твір, я зрозуміла, що ось воно, моє трагічне падіння в безодню. Мама залишалася в щасливому невіданні щодо того, що відбувається з дочкою, подруги знизували плечима, не знаючи, як допомогти.

У  цей найскладніший момент в моєму житті з’явився Друг. Не вигаданий, не комп’ютерний, а найсправжніший. Зараз не можу сказати, коли саме ми почали по-справжньому дружити, коли зрозуміла, що мені цікаво з ним, що він підставляє плече щоразу, як тільки-но я спотикаюся. Він був на рік молодшим, відчайдушним і безтурботним. Ми і раніше спілкувалися, але тільки тієї весни я помітила, що він якось по-особливому ставиться до мене, а до моїх подруг – інакше …

Я вже чую ваші розчаровані зітхання: «Ну-у, та він же закоханий був…» А нічого подібного! Поки я мовчки страждала через своє нерозділене кохання, він  залицявся до іншої дівчини. Незабаром їх стосунки переросли в роман. Ми ж просто дружили. Дру-жи-ли.

Іноді він проводжав мене додому після дискотеки (якщо його дівчина в цей день залишалася вдома), а я пригощала його цукерками. Бувало, телефонував пізно вночі і весело питав: «Ти спиш?» Вислухавши гнівні слова про те, що пристойні люди дають іншим висипатися, зі сміхом клав трубку.

Ми часто разом з ним і моєю однокласницею йшли разом додому після уроків. Коли бували в одній компанії, він підходив і пошепки питав: «Все добре?» А одного разу під час подорожі з гордістю вручив букетик польових квітів. А ще, приніс мені улюблену шоколадку на день народження – подарунків один одному ми домовилися не дарувати… Комусь це все здасться дрібницею, але для мене це були рятівні знаки уваги. І саме він зробив найщиріший і найкращий комплімент, побачивши мене у випускній сукні, – просто присвиснув. Але як це прозвучало…

Ми могли тижнями не бачитися і не розмовляти, але я завжди знала, що варто покликати його або про щось попросити – він буде поруч, він все зробить.  Після одинадцятого класу я вступила до університету і поїхала в інше місто. Тоді ще не було ні мобільних, ні інтернету, тому спілкувалися ми рідко. Але як тільки я приїжджала до батьків, ми з ним обов’язково зустрічалися. Тоненька ниточка дружби не рвалася і здавалася дуже міцною.

Закінчивши університет, я почала працювати, а він залишався там, за сотні кілометрів. Ми майже перестали спілкуватися, але мене завжди зігрівала думка, що він є, мій надійний друг.

А потім сталося те, чого я чекала найменше: він одружився. Причому одружився на моїй подрузі, яка буквально за рік до цього чомусь перестала зі мною спілкуватися. На весілля мене не запросили, втім, я й не очікувала. Але тільки дивувалася: чому ніхто з двох таких близьких мені людей навіть не натякнув про свої стосунки?..

Його, вже одруженого, я зустріла випадково, в магазині. Він вимахнув під метр дев’яносто, змужнів. І коли з радісною посмішкою підійшов до мене, міцно обійняв, мені довелося встати навшпиньки, щоб поцілувати в щоку. Ми навперебій розповідали одне одному про новини, обмінялися номерами телефонів і домовилися не пропадати. Він зателефонував один раз – через два дні. І все…

Минуло п’ять років з того часу, як я його не бачила, не чула. Тепер ми живемо в одному місті, а здається – в різних всесвітах. Від спільних знайомих знаю, що мої колишні кращий друг і близька подруга живуть разом і ніби цілком щасливі. Я рада за них обох. Ось тільки гірко від того, що раптом стала непотрібною, зайвою в житті дорогих мені людей. Чому? Не знаю. Моя совість абсолютна чиста:  у мене ніколи не виникало питання: «А що було б, якщо у нас зав’язався роман?» І подругу я не зраджувала. На моє щире здивування одна мудра жінка відповіла: «А ти справді не розумієш, що до тебе ревнували? І просто усунули як небезпечну суперницю?» Я – небезпечна суперниця ?! Ви серйозно?! Можливо, я чогось не розумію, можливо, занадто наївна. Але невже подруга, з якою ми в юності пройшли вогонь, воду і мідні труби, не знає, що я на таке не здатна? Напевно, не знає. І від цього ще важче. Одного разу наша спільна знайома сказала, що він про мене запитував: як мої справи, як я живу, що у мене нового. Сказав, що скучив і хотів би зустрітися. Але так і не зателефонував, жодного разу за нескінченні п’ять років. Все наше спілкування зводиться до того, що вони мені пишуть смс-ку в віршах на день народження з її телефону, а я у відповідь пишу привітання з її днем ​​народження. І все. Зателефонувати йому я не наважуюся – найменше мені хочеться стати причиною чвар у їхній родині…

Мій знайомий, який переконаний, що дружби між чоловіком і жінкою не буває, вислухавши мою історію, важко зітхнув: «Та ви просто збоченці, скажу я тобі…» А я все-таки впевнена: дружба між чоловіком і жінкою існує. Просто деколи вона зв’язана такою тоненькою ниточкою, що хтось третій може легко її обірвати. У нас так і сталося, і в підсумку я втратила і подругу, і друга. Як виявилося, дружба між чоловіком і жінкою дуже крихка, а жіноча – підступна і ненадійна. Втім, це вже інша історія.

Софія БЕРЕЗНЕВА

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*