Кіборг з позивним «Самітник» листується з англійською королевою…

Юрій Михайлович Заблоцький – корінний тернополянин. Працював директором з будівництва Інтернет-провайдера «Біттернет» до того, як пішов добровольцем на війну на схід України. Нагороджений  медаллю «За оборону Донецького аеропорту». Під час її вручення сказав, що більше не хоче отримувати нагород за оборону, а лише за визволення – Донецька, Луганська та Криму.

На жаль, війна й далі триває. І після 2-тижневої відпустки, яку провів цими днями у рідному Тернополі, знову в АТО, до побратимів, з якими, як каже, йтиме до кінця, до перемоги…

За фахом – психолог

Юрій закінчив Тернопільську ЗОШ №18 та  Тернопільський експериментальний інститут педагогічної освіти. За фахом – психолог.  Розпочинав діяльність у центрі соціальних служб для молоді. Допомагав найуразливішим юним душам суспільства – сиротам, тим, хто жив у проблемних сім’ях, чи йшов із них…

Від початку Майдану був у Києві. З ним була й дочка Катерина. Вона закінчила на «відмінно» першу Тернопільську гімназію,  нині є студенткою  Києво-Могилянської академії.

– Не повірите, – каже  Юрій Заблоцький, – донька також обрала  фах психолога.  Видно, це у наших генах. Я не впливав на її вибір, більше того, дещо розчарувався у психології. Вважаю, що це наука про душу, але, я б сказав, без душі. Без священиків, їх внеску, це половина науки. Так, на війні я використовую знання з психології, допомагаю тим, кому  це  потрібно, але дуже велику роль відіграють капелани. Їх допомога – безцінна.

Рідний брат також воїн

– Мені 45, а моєму  братові Дмитру 38,- каже Юрій. – Три дні минуло,  як він звільнився зі Збройних сил України. Півтора року служив за контрактом. Дмитро теж  мінометник.

Я пішов на війну добровольцем, а він дещо пізніше підписав контракт. Мої позиції були в Авдіївці, його – у Мар’їнці. Якихось 20 кілометрів нас розділяло, а бачилися ми тільки двічі…

Наш комбат з позивним «Чорний» каже: «Хлопці, ми переможемо, але я хочу, щоби всі захисники дожили до перемоги».  Тому моїм завданням також є, щоб бійці, які перебувають під моїм керівництвом, залишилися живими і неушкодженими.  Цього вимагаю і від себе, і від брата, і від тих, хто поряд зі мною, – йти до перемоги і вижити…

Пішов у військкомат, бо українець…

Кіборг Юрій Заблоцький свого часу не проходив строкової служби, не має військової освіти, але на цей час є командиром роти. Каже, на війні стати  фаховим бійцем не дуже складно, особливо, якщо ти воюєш у гарячих точках. Вчишся на місці і вчишся швидко…

Потрапив у один з кращих батальйонів –  5-й окремий батальйон Добровольчого українського корпусу (ДУК) «Правий сектор». Тепер це підрозділ Української добровольчої армії.

Першим було завдання – артилерійським вогнем прикривати термінали Донецького аеропорту. Так він став кіборгом –  5 місяців разом з побратимами  захищав аеропорт.  Відтак  нагороджений медаллю «За оборону Донецького аеропорту». Має також медаль «Авдіївка: стояли на смерть». А нагороду  «Сильному духом» від Патріарха Філарета  священики  привезли йому  в Авдіївку, на позицію.

Позивний  – «Самітник»

Я запитала у Юрія, як народжуються на війні позивні. Каже, за національними ознаками, за рисами характеру тощо. Чому нарекли «Самітником», уточнюю.

– 27 років тому, коли ще був студентом, – відповідає кіборг, – організовували пластовий табір  в Антонівцях Шумського району. Постало питання, щоб у лісі спинитися, намети розкласти, їжу приготували.  Я три дні провів тоді у лісі на самоті, вибирав місце,  щоб вода близько була.  Тоді й назвали мене так. Хіба міг я знати, що воюватиму через роки з позивним «Самітник» на сході України?

Запитую, чи багато з ним воює  вихідців із Тернопільщини. Каже, що так, статус учасника бойових дій лише з його  5-го окремого батальйону отримали понад 30 бійців, у тому числі 5 дівчат та жінок з області, в основному це бойові медики. Але не хоче називати  прізвищ побратимів, тільки імена й позивні. Пояснює, на війні так заведено. Називає заступника командира батальйону Валерія з позивним «Гатило» з Тернополя,  керівника автороти  Андрія  з позивним «Кум» з Великої Березовиці, зі свого підрозділу Ігоря з  позивним «Поляк» з Малого Ходачкова. Той чоловік з одним оком прийшов на фронт, вважаючи, що навіть у такому стані має захищати Батьківщину.

Цікавлюся, що в АТО його зачепило найбільше. Розповів, що перший день, коли  потрапив у страшну реальність. Відчув багато емоцій, у тому числі страх. Але з часом він минає, і ти просто звикаєш до війни…

Неможливо без болю пережити втрати серед побратимів. Юрій зі сльозами на очах  говорить про  земляків, які втратив: «Світляка» з батальйону «Азов», загинув у серпні  2014-го, і професійного розвідника з позивним «Анчоус», загинув  у січні 2015-го. Його батько, до речі,  у Юрієвому батальйоні воює, після смерті сина пішов на війну. Має позивний «Аль Пачіно»,  бо  був в Італії на заробітках, допомагав синові та його  бійцям-побратимам.

Лист від англійської королеви…

Якось  бійцям в АТО  волонтери привезли понад 400 теплих флісових светрів-курток з Англії. З’ясувалося, що  у таких ходять англійські листоноші. І Юрій вирішив написати з цього приводу листа англійській королеві, мовляв, вона добре піклується про працівників пошти у своїй державі, забезпечивши їх такою зручною і теплою уніформою.

І можна тільки уявити, як приємно був здивований Юрій Заблоцький, коли прийшов лист-відповідь від  королеви Великобританії. Каже, то була подвійна радість: від того, що не оминула увагою, і що доповнила його колекцію. Адже Юрій – філателіст. У його зібранні тисячі марок і конвертів. Завжди носить з собою порожній, і коли зустрічається з відомими людьми – просить підписати.

Його колекцію виставляли на багатьох національних та міжнародний виставках, тож нагороджений медалями та дипломами. Йому до душі заклик «Укрпошти» щодо створення музею пошти у Києві. Каже, що готовий віддати йому чимало експонатів.

Також назбирав 650 шевронів українських військових підрозділів. Колекціонує і значки з зображеннями Тараса Шевченка,  книжки про нього та видання з творами поета. Особливо цінним вважає два експонати, привезені зі сходу України: вуличну табличку «улица Т.Шевченко» з   с. Широкіно Донецької області та українсько-російський словник – 5-томне видання 1953 року,  пробите двома осколками, що застрягли в книжці. А на ній ще й штемпель: «Виконавчий комітет Широкінської сільської ради депутатів трудящих Будьонівського району Сталінської області».

Отакі цінності у пана Юрія… Пригадує, що разом із побратимами жив у дорогих покинутих будинках – суддів, прокурорів, бізнесменів.  Бачили багато  дорогих речей. Хтось брав собі, хтось пропонував віддати у дитбудинок. В одному з помешкань натрапили відразу на п’ять плазмових телевізорів, ще в упаковках. Бери, що хочеш. Але там, на фронті, інше ставлення до матеріальних цінностей…

Більше цінуєш працю волонтерів, допомога й підтримка яких безцінна. А чого варті дитячі малюнки – добрі, щирі, безпосередні, з вірою у перемогу та мир.

Галина ВАНДЗЕЛЯК