Довга дорога до світла

6 березня 2013 року в країнах Європи вперше відзначали День пам’яті Праведників. Це свято у 2012 році встановив Європейський парламент на знак визнання заслуг тих людей, які в роки Другої світової війни, ризикуючи власним життям, рятували євреїв від цілковитого знищення нацистами. За приблизними підрахунками, в Україні врятували 17 тисяч євреїв, а звання «Праведник народів світу» удостоєні 2515 наших співвітчизників.

11 травня 2011 року це звання було присвоєно і трьом жителям Білокриниці Підгаєцького району – Михайлові Гунчакові, його дружині Марії та їхньому синові Василеві. Усім – посмертно. За що удостоїлась проста селянська родина такого визнання? Який подвиг здійснили ці люди понад сімдесят років тому?

Білокриниця до війни була доволі великим селом, тут проживало майже дві тисячі жителів. Історію про Гунчакових євреїв у селі передавали з покоління в покоління. Згадували про це з острахом, наче боялись знову пережити жахіття.

У 2004 році автор цих рядків вирішив уточнити деякі обставини цієї історії, а також на власні очі побачити хату, а можливо, й криївку, де довгих  чотирнадцять місяців переховувалися шестеро людей. Сподівався почути від Михайлової дочки Ганни щось особливе, чого ще ніхто не знав. Не думав, що ця тема отримає логічне завершення аж через сім років.

Ганна гостинно запросила до хати, наче очікувала гостей. На моє запитання, чи хтось уже записував її спогади про ці події, здивовано перепитала:

– А що тут писати? Про це й так усі знають!

Побачене не вразило, кімната була малою, дещо видовженою, вікно виходило на сонячний бік, стеля -невисока. Запросіть у таку кімнату шестеро чоловік, і буде повна хата людей. А як їх розмістити під підлогою, цього я не міг уявити. Давно нема криївки, її засипали, коли побудували нову пивницю.

– Я не знала, що євреї були у нас так довго, – почала свою розповідь Ганна. – Коли німці вночі поспіхом втікали, до хати зайшли якісь чужі люди. Були брудні, бліді і дуже налякані. Вони ледве пересувалися спухлими ногами. Тато пояснив, хто вони такі. Я здогадувалася, що від мене щось приховують, але не знала, що саме. Згадала, як одного разу зайшла до стодоли і мені здалося, що я когось побачила, наче хтось сховався за зарубом. Побігла до хати і кажу Василеві, що там хтось є! Брат засміявся, пожартував, що то теля розіпнулося, і побіг його  прив’язувати.

Пригадую, тоді було літо. Я не знаю, який був місяць, але жито було високе і ще зелене. Вночі до нас постукали якісь люди. Це були три сестри – Сіма, Анна і Доньця, два брати – Леон і Йосиф і ще один хлопець Еліезер, здається, Габер.

Друга кімната у нашому будинку ще не була викінчена, тому  ми там не жили. Про подальші події вже знаю з татових розповідей. Він дозволив викопати в тій кімнаті криївку. Копали вночі, землю виносили в жито, а вдень ховались у стодолі на подрах. Яму встелили дошками, зверху поставили ляду, а на неї накидали всякого лахміття. Повітря доступало через діру на подвір’я, яку вирили під фундаментом. Ми жили на краю села, тому до нас чужі заходили рідко. Коли хто питав маму, навіщо вона так багато каші варить, відповідала, що дітей багато, вони їсти хочуть. А варити треба було ціле відро, бо не кожного дня можна було відкрити ляду. Ще гірше стало тоді, коли на Стрипі на три місяці затримався фронт. У кожній хаті квартирували німці, нас також вигнали до комори. Одного разу німці притягнули польову кухню і поставили її біля хати, де був люк. Потім завели до кімнати, де була криївка, теля і хотіли його там зарізати. Покликали тата і змусили їм допомагати. Доки розбирали теля, наші «невільники» почали задихатися і ледь підняли ляду. На щастя, це зауважив тільки тато і вигукнув, ніби звертаючись до німців:

– Як не жалієте мене, то пожалійте дітей!

Один із німців кивнув головою. А євреї почули тата і непомітно опустили ляду.

Ганна не пам’ятає, куди вони поділися, не збереглося й жодного листа від них. Та якоїсь миті співрозмовниця згадала, що має п’ять фотознімків і навіть адресу Леона Піштрайха з Америки, яку колись давно скопіювала з конверта. Це вже було відкриття! Знав, що Гунчаки мають усі підстави для порушення клопотання про присвоєння їм звання «Праведник народів світу». Зав’язалося листування з Єврейською радою в Україні. Написав листа й на адресу Леона Піштрайха, тепер Леона Річа, до Нью-Йорка. На щастя, він тоді ще жив. До честі пана Леона, він не тільки не забув своїх рятівників, а й сам клопотав про присвоєння звання «Праведника народів світу» найстаршому Михайловому сину. Далі документи розглядала ізраїльська комісія «Яд Вашем». Процедура ця – складна і тривала. Головною умовою є безкорисливість учинку, відсутність змушування євреїв змінювати віру. Праведникові або членові його родини Ізраїль надає право вільного проживання у своїй державі, громадянство і виплату довічного грошового утримання. Минуло ще кілька років, аж поки  Інститут пам’яті Голокосту «Яд Вашем» у Єрусалимі 11 травня 2011 року (справа № 12089) присвоїв Гунчакам звання «Праведник народів світу». Їхні імена увічнені на Горі пам’яті в Єрусалимі, а дочці Василя у Центрі єврейського життя в Нью-Йоркському університеті вручили іменну медаль і грамоту. На медалі – напис: «Хто врятував одне життя, той врятував цілий світ». На церемонії вручення 90-літній Леон Річ зі сльозами на очах згадував, якому ризикові піддавалася родина Гунчаків, адже у них саме тоді народилась третя дитина. Він також повідомив обставини порятунку.

А було це так. На початку червня 1943 року в Підгаєцькому гетто налічувалося більше тисячі євреїв. 5 червня Леон довідався від поліцая, що наступного дня їх поведуть на розстріл. Вирішили разом із братом не зволікати і втікати цієї ж ночі. До них приєдналися ще 23 сміливці. Леон і його брат добре знали Василя Гунчака з Білокриниці, їхній батько до війни мав з ним комерційні інтереси. Знали, що це – надійна людина, і вирішили попроситися до нього на кілька днів. Василя знайти було легко, його хата – друга на східному кінці села. Темної ночі щасливо добралися до оселі й постукали у вікно. Їм відчинив незнайомий чоловік і запросив до хати. З’ясувалося, потрапили до Михайла Гунчака, брата Василя. Його хата також була другою з кінця, але на протилежному боці вулиці. Послали за Василем. Коли той прийшов, то зізнався, що вже переховує знайомого єврея. Брати радилися, що мають вдіяти. Ціна питання була надто високою – в Михайла троє дітей, а у Василя – аж семеро. Що очікувало на їхні сім’ї в разі…, знали добре. Нацисти розстрілювали євреїв привселюдно, не криючись. Такою ж була доля й тих, хто не те що переховував євреїв, а хоча б дав поїсти чи випити води. Вирішили покластися на волю Божу: що буде, те буде. Так Леон і Йосиф Піштрайхи, Еліезер Габер, сестри Анна, Сіма і Донця залишились у Михайла на довгих чотирнадцять місяців.

Про те, що Гунчаки більше року переховували євреїв, дехто у селі знав. Захар Галадза, який був активним учасником національно-визвольного руху в Білокриниці, стверджував, що йому сказав про це сам Михайло.

Коли фронт посунувся на захід, врятовані євреї виїхали разом з поляками до Польщі, а потім – одні в Палестину, інші – в США. Йосиф Піштрайх залишився в Німеччині. Переживання і страх за дітей підірвали здоров’я Марії Гунчак, її серце не витримало на 43 році життя. Осиротіли п’ятеро дітей, найменшій Стефі було всього три роки.

Доки був живий Михайло, врятовані ним євреї висилали посилки, допомагали фінансово. Леон Річ у листах звертався до Гунчаків «дорогі мої», а Еліезер Габер називав Михайла «найдорожчий приятелю і друже». В одному з листів Леон цікавився, як йому живеться в колгоспі. Михайло відписував: «Живу, Леоне, добре, все маю, так, як ти в мене». Леон хотів забрати Гунчаків до Америки, але вирватися тоді з Радянського Союзу було неможливо. Надія з’явилася, коли у 1958 році полякам дозволили виїжджати до Польщі. Цим правом могли скористатися і мішані родини, а Михайлова покійна дружина і мати були польками. Леон Річ запропонував своєму рятівникові виробити необхідні документи і поїхати до своєї сестри, яка на той час проживала в Польщі, а звідти обіцяв забрати їх до Америки. Поки обговорювали це в листах, у Михайла стався серцевий напад і він раптово помер. Коли про це дізнався Леон, то ледь не зомлів, настільки важко переживав смерть свого рятівника. Далі писати було нікому, тож зв’язок обірвався на довгі десятиліття.

Доля була прихильною до Леона Річа і його друзів, адже вони натрапили на сердечних і надійних людей. Про інших утікачів з Підгаєцького гетто нічого не відомо. Може, ще хтось урятувався. А рятівники своїм подвигом заслужили, аби їхні імена не стерлися з людської пам’яті. Отже, «Праведниками народів світу» є Гунчак Михайло, його дружина Марія з роду Медюх, їхній син Василь.

У 2013 році Ганну Гунчак відвідала дочка Леона Річа Рені зі своїм сином Заком. Побули кілька годин, поспілкувалися через перекладача. Рені виконала заповіт свого батька – побувати там, де він вдруге народився для життя, і віддати шану тим людям, які подарували йому це життя.

Михайло СТУЛЬКІВСЬКИЙ,

краєзнавець

 

Від редакції. Останнім часом багато наших сусідів наполегливо нав’язують думку, ніби Україна й українці мають вибачитися перед ними, а отже, визнати свою вину. Перед поляками – за Волинь, перед угорцями – за освітній закон, перед євреями – за львівський погром і Бабин Яр… А нам видалося, що розповідь краєзнавця Михайла Стульківського з Білокриниці Підгаєцького району є прекрасною відповіддю всім недругам. Чи назвете ви хоч кілька прикладів, коли єврей ризикував би життям заради українця? Натомість тисячі наших співгромадян готові були на смерть, аби порятувати нужденних та покривджених. Як же віддячують нам за це? Ненавистю, брехнею, байдужістю…

Кілька років тому до Тернополя приїжджав ізраїльський режисер, продюсер, керівник спецпроекту «Яд Вашем» Борис Мафцір. Користуючись нагодою, тернопільські краєзнавці зібрали десятки архівних документів, у яких йшлося про понад сотню євреїв, порятованих українцями на Тернопільщині під час Другої світової війни. І ці українці не були визнані «Праведниками народів світу». Яким же було здивування, коли ці документи навіть не зацікавили ізраїльського митця і політика… Про долю одного із рятівників, греко-католицького священика о. Миколу Івахнюка, який ризикуючи власним життям, у с. Джурин Чортківського району врятував від смерті дев’ятьох євреїв, у статті «Служили Господу й Україні» газета «Свобода» писала 29 листопада 2017 року.

Цікавим щодо цього видається і виступ історика й політика Дмитра Корчинського під час передачі Савіка Шустера «Свобода слова». Петро Порошенко тоді заявив, що ключова позиція українського суспільства й українського громадянина – це мораль: «Якщо ти людина моральна, ти знайдеш у собі сміливість подивитися в очі і вибачитися. Не за свій злочин, а за злочини українців».

Коли слово надали Дмитрові Корчинському, він зазначив, що, як і більшість українців, безумовно, дуже хотів би вибачитися перед єврейським народом за нашу участь у голокості. Але спочатку розповів про те, що заважає це зробити. І наші брати-євреї, і наші брати-європейці мають це знати. Перше: дуже багато брехні, яку ми чуємо на свою адресу. Чому ми відзначаємо 70-ту (на той час) річницю подій у Бабиному Яру? Адже Бабин Яр був місцем репресій не лише 70 років тому, а з початку 1930-х. Це було місце масового захоронення жертв сталінських репресій. То чому ми починаємо відзначати лише від того моменту, коли почали вбивати євреїв? Адже під час сталінських репресій теж убивали євреїв, але більше нас – українців.

Друга брехня: у студії Корчинський побачив фотографії, а вони розміщені і в Інтернеті, і в єврейських музеях в Ізраїлі, США. Це фотографії так званого львівського погрому. Більша частина їх, і це давно вже зрозуміло і доведено, – фотографії трупів, які повитягали німці із львівських бригідок, із тюрми. І демонстрували українцям, мовляв, дивіться, як вас убивали більшовики перед тим, як відступати. Тобто, це трупи українців, убитих більшовиками. Сьогодні ці фотографії фігурують як докази свідчень львівського погрому євреїв, учиненого українцями. Безумовно, був львівський погром, але хто на той час жив у Львові? У Львові було лише 10 відсотків українців! Поляки й євреї становили більшість населення Львова. Українців просто не вистачило б на жодні погроми.

Наступне: 120 тисяч євреїв служили у Вермахті, 18 мали лицарський хрест за хоробрість, виявлену в боях, коли вони захищали Рейх. Німецька поліція в гетто, в тому числі й у Варшавському (у найбільшому Варшавському гетто єврейська поліція налічувала близько 2500 чоловік, в Лодзінському – 1200, в Кракові – 150), вертухаї в Лук’янівській тюрмі Києва з жовтими зірками на одязі охороняли українських в’язнів… Євреї вибачилися за холокост єврейського народу, в якому вони брали участь, чи ні? Щось ми не чули… Чи вибачилися євреї за участь у знищенні українців під час голодомору, розкуркулювання, Другої світової війни… Ми хочемо вибачитися перед євреями, але хотілося б відразу після цього почути вибачення євреїв перед українцями за знищення мільйонів українців, зокрема Кагановичем, євреями з НКВС.

«І останнє, що я хочу сказати, – додав Дмитро Корчинський, – перед тим, як здавати тест на європейськість (і це правильно, ми маємо його здавати), все-таки спочатку потрібно здати тест на українськість. Тому що всі ці люди, які готові вибачатися перед євреями, рідко коли готові вибачатися перед українцями. Це стосується і нашої влади, і наших депутатів, і наших друзів за кордоном».

Під час цього виступу провели Інтернет-голосування. Так от, сто відсотків авторів електронних листів, а їх було близько 2000, підтримали ту позицію, яку висловив Дмитро Корчинський: чому ми маємо вибачатися, а перед нами не вибачається ніхто?

 

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*