Тепер пліч-о-пліч з нами будуть les Français?

Приблизно рік тому довелося вперше побачити у нас одягнених у військову форму захисного кольору колумбійців. Деякі з них – мовчазні, з типовими похмурими обличчями нащадків стародавніх інків; інші – доволі балакучі й галасливі. Предметного спілкування з ними у тролейбусі не вийшло – мої знання іспанської обмежуються десятком-півтора слів, а мої супутники не розмовляли англійською чи французькою. Пригадую, запитав лише їх: «Voluntarios militares?», тобто «Ви – військові добровольці?», на що отримав ствердні кивки головами. Відтоді отих voluntarios доводилося переважно бачити біля установ банків, або в самих них, де вони за допомогою перекладачів масово укладали якісь угоди. Пригадую, ще подумалося: ну, нехай, там, у Колумбії звикають до зброї з малих літ, отож вояки вони, мабуть, вправні. Але ж звикли, напевно, до джунглів і гір, а театр військових дій на сході України дуже відрізняється від звичного для латиноамериканських «ландскнехтів»…

Втім, виявляється, що поїздка в тролейбусі може дати змогу не лише сяк-так поліпшити мої вкрай бідні знання іспанської, а й попрактикуватися у значно краще знайомій мені французькій. Коли днями побачив на зупинці групу симпатичних іноземців європейської зовнішності з витонченою французькою вимовою – наче випускників знаменитої Сорбонни – та ще й з нарукавними емблемами France на тлі триколірного прапора, то подумав, чи не є вони, бува, членами знаменитого французького Іноземного легіону? А ще подумалося, що їхній президент Еммануель Макрон, можливо, не став відкладати в довгу шухляду свою ідею надіслати в Україну французьких військових.

 Перше припущення не справдилося – співрозмовники виявилися не з Іноземного легіону, однак у відповідь на моє запитання (звісно, не такою милозвучною французькою, як їхня), чи є вони військовими добровольцями, котрі приїхали допомагати нам у війні з росією, всі п’ятеро (чи шестеро) дружно кивнули головами. Ще трохи поговорили про футбол, про Зідана (ну, як обійти цю тему в розмові з французами?), аж поки тролейбус під’їхав до моєї зупинки.

– Bon chance! – побажав своїм випадковим французьким супутникам, себто, хай щастить.

– Merci, – почув у відповідь.  А вже на підніжці тролейбуса, повернувшись до молодих французів, сказав те, що просто зобов’язаний був сказати:

– Дякую вам за допомогу Україні.

«Вони могли б зараз розважатися десь у Ніцці, Монте-Карло чи деінде, – подумав, йдучи тротуаром, – однак вирішили допомогти нам у боротьбі з безмірно жорстоким і підступним противником. Можливо, не безкорисливо, та все ж допомогти. І вселити в нас, українців, надію, що за допомогою всього цивілізованого світу ворога таки вдасться хоча б загнати у його тайговий барліг».