gazpostach

Сигнальні дзвони інтелектуального фронту



Державу не твориться в будучині,

Державу будується нині.

Це люди – на сталь перекуті в огні,

Це люди – як брили камінні.

 

Не втішені власники пенсій і рент,

Тендітні квітки пансіонів, –

Хто кров’ю і волею зціпить в цемент

Безвладний пісок міліонів.

Олег Ольжич

(«Незнаному воякові»)

 

Ці  сповнені життєвої правди рядки вистраждані  письменником, науковцем та активним учасником  Українського Руху Опору Олегом Кандибою (син Олександра Олеся). Вони спали на думку невипадково, а під гнітючим впливом сучасного стану громадсько-політичного життя, яке від початку російської військової агресії обачливо принишкло, а в депресивній провінції ледь жевріє. Цим не проминули скористатися новітні колонізатори, адже  вкотре  приводять до влади  своїх резидентів із середовища  нашої ж політичної  еліти, яка заради власних шкурних інтересів  реалізує антидержавну політику. Насамперед – це курс на завершення  деіндустріалізації економіки із готовністю роздержавити (за безцінь) стратегічні промислові гіганти; а ще свідоме розтринькування природних ресурсів, шарлатанство щодо  розпродажу найбільшого національного багатства – українських чорноземів.

     Тож доводиться констатувати, що дві суспільні революції Помаранчева та Гідності не пішли на користь  державі, а тим паче українському народу.  Аргумент для ілюстрації сказаного відшукаю у творчому доробку Ліни Костенко, яка 19 березня зустріла свою 91-шу весну, з чим її щиро вітаємо із побажанням здоров’я, миру і добра.  Наведу цитату із її першого прозового роману «Записки українського самашедшого» (вийшов із друку у грудні 2010-го) де змальовано суспільні недуги напередодні Помаранчевої революції. Як відомо, робота над твором тривала десять років, тож видатна поетеса сучасності занотувала лише сутнісні, ваговиті розмисли: «У суспільства ретроградна амнезія. Воно уже все забуло. Воно навіть не робить зусиль пригадати. Через те з цим суспільством можна зробити що завгодно. Обікрасти його, принизити. Привласнити його власність. Вирубати його ліси. Возити ядерні відходи через його голову. Будь-яку дамбу навісити йому над головою. Схаменеться, коли вже пізно».

Причини такої аморфності громадянського суспільства відомі: обидва революційних зриви реалізовувались за кошти олігархів та пройшли за їхнім сценарієм, а тому не виправдали сподівань простого люду. Інша причина – відсутність справжнього національного лідера, здатного сформулювати концепцію суспільного поступу  та задіяти усі здорові сили у державотворчому процесі, згідно рекомендацій провідників національно-визвольних змагань. Зокрема настанов Симона Петлюри, що їх він висловив у статті «Сучасна українська еміграція та її завдання»: «Слід берегти тих діячів наших, що мають  сталеву  волю, ясність думки, здатність  до праці, тактовність в обходженні  з людьми, політичну освіту, широкий  масштаб в роботі  і чесно ставляться як до своїх обов’язків, так і до державних грошей. Об’єктивна  оцінка безкорисної діяльності  цих людей  з боку громадянства, неминуче зв’язана з пошаною та довір’ям до них, дасть їм моральні сили  з подвійною енергією для  загальної  справи працювати і наочно здобутки своєї роботи  громадянству показати».

Як на мене, то усім  висловленим вимогам відповідав В’ячеслав Максимович Чорновіл – маститий журналіст, дисидент-правозахисник, голова Народного Руху України. 25 березня щирі патріоти України віддали данину пам’яті національному герою, з нагоди 22-ї річниці, начебто випадкової аварії, а насправді спланованого  атентату. У численних газетних та Інтернет-публікаціях вкотре згадано головні віхи життєвого шляху В’ячеслава Максимовича, наголошено на його ролі у здобутті державної незалежності, у формуванні національної свідомості молодого покоління. Я відшукав у відкритому доступі декілька його резонансних висловлювань, які залишаються вкрай актуальними:

«–  Важко назвати іншу націю, яку б так часто знищували і так нещадно шматували, ділячи між жадібними сусідами, і яка знову поставала б до життя, як фенікс з попелу, народжувала нову еліту, знаходила сили для самоствердження;

– Немає страшнішої кари за муки нечистого сумління, бо немає вищого судді за правду;[

– Не можна в політичній боротьбі переступати етичні норми, є межа, переступивши яку політик самоспалюється. А комусь-таки суджено дійти до мети;

– Треба дивитися в масштабах України. Радикалізм треба часом ховати в кишеню. Мені теж хотілося б щось радикальне сказати або зробити, але я себе вважаю політиком, а не авантюристом;

– Над Україною нависає зловісна двоголова тінь російського імперіалізму, який тільки й чекає остаточного колапсу нашого суспільства, щоб запустити хижі пазурі в живе тіло нашого народу (висловлено 1997-го);

– Нам потрібні сьогодні реформи, а не революції; сила закону, а не закон сили; добробут народу, а не всенародні злидні; суспільна злагода, а не затята ворожнеча; демократія, а не диктатура;

Дай Боже нам любити Україну понад усе сьогодні – маючи, щоб не довелося гірко любити її, втративши. Настав час великого вибору: або єдність і перемога та шлях до світла, або поразка, ганьба і знову довга дорога до волі».

 

Прихильники радикалізму звернуть увагу на висловлювання щодо реформ. Мовляв, наші реформи тривають тридцятий рік, а в результаті маємо незбагненний занепад виробництва, безпросвітні злидні знедолених та престарілих, невтішну перспективу вимирання нації. Ерудовані політики покладають головну провину на спотворену політичну систему, яка регулюється не Законом, а фінансовими потоками тіньових нагромаджень вітчизняного олігархату. Певну деструктивну діяльність у молодіжному середовищі провадять деякі міжнародні «благодійні» фонди. У підсумку маємо владу, що антиукраїнська за сутністю, проте зберігає надзвичайну живучість в умовах перезавантажень. Адже на зміну збанкрутілим олігархічним партіям своєчасно вирощуються «нові» політичні проекти-пуголовки, де проглядається лише голова – керівна верхівка, укомплектована горсткою шукачів легкого щастя та долі. Питанням розбудови  регіональних партійних організацій ці прожектери не переймаються, бо планують зберегти провладні позиції не шляхом виконання передвиборчих обіцянок, а завдяки задурманюючому контенту приватизованих телеканалів та газет.

     Тож не дивно, що ми живемо в умовах спотвореної демократії, під ігом авторитарного плутократичного режиму. Зокрема   Вадим Карасьов стверджує, що у нас сформовано глобалістичну демократію, яка підпорядковує українську владу міжнародним транснаціональним корпораціям. Більш розгорнуту характеристику нашого суспільного устрою знаходимо у  cоратника Олександра Мороза, доктора юридичних наук, професора, фахівця у галузі конституційного права Олексія Ющика. Так, у статті «Народовладдя, спотворене Конституцією, або дещо про безсистемну «систему влади» в Україні», автор стверджує наступне: «Демократія» взагалі – абстракція, яка не існує в дійсності без її конкретної форми: «ліберальної», «соціальної», «народної», «національної» демократії тощо. В Україні насаджується ліберальна демократія – антинародна за своєю природою і внутрішньо суперечлива за сутністю. Демократія, згідно з її класичним науковим визначенням, – це держава, яка визнає підкорення меншості більшості. Ліберальна демократія – «демократія навиворіт», вона є державою панування меншості, різних меншин (олігархічних, етнічних, сексуальних тощо). Україна і стала такою «демократією навиворіт». Тому нашим «інтелектуальним експертам» слід уже перестати «вішати локшину на вуха» задуреному суспільству і задуматися над тим, як саме повернути на шлях справжньої демократії і яка саме демократія потрібна Українському народові».

Свідомі націоналісти  не надаються до подібних розмислів, бо  мають тверді переконання, що успішний розвиток України розпочнеться із запровадження засадничих принципів національної демократії, яку так доступно охарактеризував провідник українського націоналізму Степан Бандера у своїй  фундаментальній праці «Перспективи української національно-визвольної революції»: «Свобідний розвиток особистості, вияв думки і творчості в усіх ділянках, свобода індивідуальної і групової, організованої діяльності, свобідне існування й діяльність різнорідних організацій, зокрема суспільних, професійних об’єднань і політичних партій, рівноправність усіх громадян України, забезпечення усім належного життєвого рівня й добробуту, забезпечення кожній одиниці однакового життєвого старту, всебічного розвитку й вияву здібностей, доступу до всіх шкіл і звань – це деякі з багатьох програмових постулатів, що є висновками із  основної настанови націоналістичного руху на те, щоб у Самостійній Українській Державі існував лад свободи і справедливости, добробуту й розквіту  всіх сил нації, усіх громадян».

Шкода, що наше громадянське суспільство не має належної уяви про величезний внесок Степана Бандери у справу кристалізації колективної свідомості українців. Адже це перешкоджає консолідації  партій державницького типу. Коли ж дочекаємось  юридично оформленої коаліції ідеологічних партій, то це стане сигналом до мобілізації ідеологічного фронту, до якого приєднаються не лише усі свідомі націоналісти, але й тисячі громадських активістів, а ще значна частина поміркованих виборців.

      Скептики запитають: – А чому ж націоналістичні угрупування досі не запропонували дієвого механізму встановлення в  Україні національної демократії?

      А тому,  що ці сили не представлені у центральних органах влади. Причина криється у їхній розрізненості, а ще у відмінності стратегічних планів. Зокрема ОУН (Бандери) та ОУН (Мельника) є громадськими організаціями, що зосереджують увагу на ідеологічно-просвітницькій роботі. Конгрес Українських Націоналістів, поєднує пропагандивну роботу із боротьбою за представницькі мандати. Причина невдач на цьому поприщі зумовлена цілеспрямованим спротивом нашого устрою (ліберальної демократії), яка використовує увесь комплекс єзуїтських методів, як то:  підлий обман виборців (вибори Тернопільської ОР-2009),

протиправні дії ЦВК при потуранні правоохоронних органів (парламентські вибори 2014), або ж затягують КУН у виборчі блоки –

«для підтримки штанів збанкрутілим політикам».

      Щодо інших партій, які називають себе націоналістичними, то тут варто пригадати приказку: «Не все те золото, що блищить». Головна мета таких партій –продертися в органи влади (центральні, або місцеві), а далі співіснувати із діючим режимом, імітуючи свою опозиційність. Керівні органи їхніх регіональних організацій укомплектовані  апологетами політичної кон’юнктури, а серед рядових членів переважають стихійні патріоти, які не  засвоїли азів політичної культури, бо не читали і не конспектували фундаментальних праць ідеологів українського націоналізму.

      Показовими є і друковані виданнях таких партій, де не знайдете аналітичних матеріалів про природу та засадничі принципи ідеології українського націоналізму, а тим паче програмних документів ОУН, фрагментів, чи бодай цитат із праць провідників ОУН. Проте портрети Степана Бандери є неодмінним атрибутом їхніх   агітаційних листівок, плакатів, банерів та білбордів. Тож у підсумку виходить, що, замість  цілеспрямованої політичної  діяльності, такі партії послуговуються  набором ексцентричних витівок та несанкціонованих акцій. А таке штукарство  більше підігрує московській пропаганді, аніж сприяє консолідації суспільства.

Але все  зміниться докорінно, коли скристалізується та   розгалужиться громадянський рух «Естафета поколінь». Адже його структурні підрозділи діятимуть згідно із постулатами ідеології українського націоналізму, під керівництвом авторитетних та ерудованих лідерів – представників нової генерації тих патріотів, що їх так пафосно змалював Олег Кандиба. Ось тоді сформулюємо і затвердимо громадську програму державотворення, яку не посміють ігнорувати центральні, а тим більше місцеві органи влади.

А тим практикуючим політикам, політологам та політичним експертам, які у своїх публічних виступах замовчують окреслене коло проблем час зрозуміти прописну істину:  мовлена напівправда – рівноцінна брехні!

Незважаючи на численні провокації та ворожу пропаганду кількість прозрілих, аналітично мислячих співвітчизників, які симпатизують нашій ідеї невпинно зростає. Маю надію, що вони стануть активними помічниками ідеологічних партій у ході  ймовірних позачергових парламентських виборів. Адже їхньої допомоги потребує  велика група ризику із середовища українських пенсіонерів, які не користуються Інтернетом, не передплачують прогресивних газет (зокрема «Свободи»), а задовольняються контентом рейтингових телеканалів, які справно перекупляються олігархами, аби   зомбувати усіх малограмотних та легковірних. Саме їм на підмогу (щоб прийшли до тями) адресуємо підбірку сатиричних поезій та громадсько-патріотичної лірики видатних українців. Ці інтелектуальні знахідки є окрасою репертуару учасників фестивалю політичної сатири Тернопілля «Гарячі припарки», до того ж, вони справляють благотворний вплив на формування колективного інтелекту нації.

Василь НЕРУЧОК,

голова ГМСК «Тризуб»
голова Лановецької РО КУН

 

Олександр Олесь

***

Дождались ми ясної ери!

Кругом есдеки і есери!

Нема ні хати, ні родини,

Де б не сидів есдек, есер…

О Діогене, ти й тепер

Шукав би з ліхтарем людини…

 

Щоб бути зорями епохи,

В есери поскакали блохи,

Клопи в есдеки записались,

А нуші в партію есер!

Безпечно стало: зник Азеф,

А співробітники – попались!

Клопа блоха у бік кусає…

А нуша бідна сиротою,

Вже лізуть кишки з живота,

А ще на спину не лягла.

Народ же їх годує пельки

І жде, як масниці, земельки.

Коли ж ви прийдете до згоди,

Коли ви правду збагнете,

Тоді, як хліб увесь з’їсте

І як зачиняться заводи?!

 

Тоді, як тихо в очереті

Народиться Микола ІІІ

І забере негайно в руки,

І пусте ріки з вас ропи.

О блохи, нуші і клопи,

Хіба ще мало вам науки?!

(1917)

 

Василь Симоненко

Толока
Поезія безплідна, як толока.
Усе завмерло, мов пройшла чума, —
Немає Брюсова, немає Блока,
Єсеніна і Бальмонта нема!

Біля керма — запроданці, кастрати
Дрижать від жаху в немочі сліпій…
Коли б оту толоку розорати,
Шевченко міг би вирости на ній!
28.10.1955

 

Розкішні трупи

Раби хвилинної непевної забави,
Легкого щастя й долі шукачі,
Хіба ви кращі, ніж бездарні, мляві,
На смітник викинуті паничі?

І совість ваша п’яна і нечиста,
Мов каламутна весняна вода.
Ви проіснуєте без цілі і без змісту
І по собі не лишите сліда.

О, ви навчилися носить зачіски модні,
Цінить красу, жувать слова чужі
Та проїдати копійки народні,
Ви — філістери, гниди — не мужі!

Але за ширмою чванливості і цноти,
За блиском розкоші і шиком суєти
Вам не втаїти власної гидоти
І не сховать своєї пустоти.

17.09. 1956

 

Павло Глазовий

 

Пророк
Йому давали

Дорогі метали,

Ще й золотії гори обіцяли.

– Бери, – казали, – даємо, візьми,
Лиш думай так, як думаємо ми. –

Його залізом різали і били,

Ламали кості, розтягали жили

І обіцяли: – Випустим з тюрми,

Лиш думай так, як думаємо ми. –

В його очах світився гордий гнів.

Нічого він катам не відповів.

Зате, що мав він

віру невідступну,

Незламну волю,

душу непідкупну.

Учи людей! – сам Бог йому велів.

 

Найвищий оратор
Часто нами управляли
Справжні ідіоти,
Що лишили після себе
Тільки анекдоти.
Ось, приміром, десь на з’їзді
Брежнєв-маразматик
Бекав-мекав на трибуні
Із чужих нотаток:
– Наша встрєча з раком-бабом,
То єсть, бабом-раком,
Нєт, с ракбабом, ізвінітє,
С Кармалєм Бабраком… –
Прослухавши склеротичне
Белькотання Льоні,
Наші предки навіжено
Ляпали в долоні.
Ви знаєте, чом ми з вами
Такі голодранці?
Через те, що правлять нами
Його вихованці.
Все пішло угору-дригом
І бабраком-раком.
Ось чому ми, браття, сіли,
Як то кажуть, маком…

(Із збірки

«Веселий світ і чорна книга», 1993)

 

Олександр Мороз

 

«Патріотам»

Я вам не вірю,

Блюдолизи!

Ви шубу з царського плеча

Носили б вічно,

Міль погризла б

За вірнопідданіший

Час.

Я вам не вірю,

«Патріоти»,

До найзручнішої пори

Були б ви «за»,

Ніколи – «проти»,

Аби не чули:

«Фас! Бери!»

Із ваших пащ

Скажена піна

Летіла перше

На своїх.

На напівзігнутих

Колінах

Душа у вас,

І вічний гріх

Вам не дає

Спочити в слові:

Брехня на брехнях –

Тічка зла,

Від того б

Захлинулась

Совість,

Якби вона

У вас була.

Я вам не вірю,

Бо спокута

Вас, сонцеликих,

Не пройме,

А Україна

Муку люту

За вас,

Перевертні,

Прийме!

 

Україні

Благословенна і забута,

Своїми ж кинута людьми,

Ядучим попелом закута.

А ми…

Либонь собі й не ми.

Нам від Отця б твого

І Сина…

Хоч мало схожі –

Не вини

(Хіба що вусами).

Вкраїно!

Оце такі

Твої сини!

Напівмайстри

швидкого слова,

Напівзнавці,

Напівборці,

Напівбрати,

Напівпанове

З тризубом єдності

В руці.

З словами тими ж –

Про свободу

(До неї ніби ідемо),

Тим часом «рідному»

Народу

Нове лаштуючи ярмо.

Не вір у їх облудне слово,

У їх перевертні-рядки.

…Стоїть заграва

Полинова

Над цвинтарем,

Де сплять батьки.

(Із збірки

«Обличчям до вогню», 2006)

 

Ліна Костенко

***
Болить мені…Ти знаєш, як болить?
Болить біда, що зараз в Україні.
Ця рана душу втомлену ятрить,
І сліз не можу втримати я нині…

 

Війна… Неоголошена ніким,
Вбиває і калічить українців.
І це наш брат? Та і чи був він ним?
Щоб убивати нас прислав чужинців.

 

Цей маразматик воювати звик.
Бо ж не своїх дітей кидає в пекло.
За хворий мозок, за імперський бздик,
Життя вже не одне навіки смеркло.

 

Болить мені… Ти знаєш, як болить?
Ця рана не дає мені спокою.
І ця неоголошена війна,
Розв’язана “братерською” рукою…

 

***

Доборолися! Добалакались!
Досварилися, аж гримить!
Україно, чи ти була колись
незалежною хоч на мить:

 

від кайданів, що волю сковують,
від копит, що у душу б’ють,
від чужих, що тебе скуповують,
і своїх, що тебе продають?!

 

Популяція! Нація! Маси!
І сьогодні, і вчора, й колись
українського пекла гримаси
упеклися мені. Упеклись!

 

Весь цей розбрат, і рейвах, і ремство,
і віки безголів’я вогонь, –
хай він спалить усе це нікчемство,
українського пекла вогонь!
Плем’я тода 

Біда, коли є цитруси і кава,
коли в землі є золото, — біда!
Біда, коли земля така ласкава,
коли така правічна й молода.

 

Тоді її пригорнуть і обнімуть.
Тоді її розгорнуть і однімуть…

 

О пестощі Ост-Індської компанії!
Залиште їм хоч казку, хоч струну!
Вже їх земля — копалини й копальні,
залізні кігті шахт у глибину.

 

Уже нема квітучої долини.
Не чути в передгір’ях череди.

Лиш чорний ієрогліф бадилини
щось шелестить до мертвої води.

 

Дівчат красивих тягнуть у гареми.
Страх і покора множать недорік.
На скелях клинописні теореми
вже не вчитає жоден чоловік.

 

Вже все іде у стерлінгах і центах,
і плем’я тода — це вже не народ,
і безтурботна молодь без акценту
вже розмовляє мовою заброд.

 

Уже своєї слухати не хоче.
Здається, все. Здається, вже кінець.
…Що він співає, що він там бурмоче,
цей передсмертно посивілий жрець?

 

Він прихилився в храмі до одвірка,
у тому храмі, де погас вогонь.
Стоїть над ним одна-єдина зірка,
пливе молитва в човнику долонь.

 

Останній жрець печального народу
бурмоче гімни, складені колись.
Він пояснив би тодам мову тода,
але ж вони вже віри відреклись!

 

І юнаки, верткі від мімікрії,
вже перешиті на новий фасон,—
хто зна од чого очі щось мокріють,
і сниться їм якийсь забутий сон…

 

Володимир Черепков

 

Напівправда – це брехня

(Із поеми «Зрада»)

 

Усім (не тільки дурням) радять

Порадники «із-за бугра» –

Й технологічне шоу «Зрада»

Народ сприймає на ура!

І пустомелю хвалить всує,

Як і невинного скубе,

І галасує, й голосує,

І радо зраджує себе.

А потім – тихо, як у склепі.

Від обіцянок –  хоч би грам.

Голодомор,

УПА,

Мазепа –

Все, що лишилось від програм.

Час до грошей і збуджень ласий:

У нас –

Давай УПА права,

У росіян спливає Власов

І горезвісна РВА.

Рахує гроші режисура

В очікуванні нагород…

Хто ж зрадник?

Правий був Сосюра,

Що «помиляється й народ».

Коли скупили пам’ять й розум,

Не право –

Долар бал справля,

Бо зна пройдисвіт: без Мороза

На продаж піде і земля,

І Україна влізе в НАТО

Із головою без царя.

Якщо народ  – безликий натовп,

Корона буде в крамаря.

…Наразі вже мовчать про зраду,

Та нишком схлипує душа,

Немов читає «Чорну раду»

Пантелеймона Куліша.

Й не може серцю дати ради…

Коли в душі не порохня,

Збагнеш:

немає напівправди,

Бо напівправда – це брехня.

м. Бахмут

Донецької області

 









Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*