Олександр СМИК: «Потрібно жити, а не вдавати…»

Отримавши редакційне завдання зробити інтерв’ю з такою непересічною особистістю, поетом, драматургом, журналістом,  мистецтвознавцем (можна перелічити ще чимало регалій), а заодно начальником управління культури і мистецтв Тернопільської міської ради, як Олександр Смик, дуже зраділа. Адже сьогодні, на жаль, є дуже мало людей, від розмови з якими збагачуєшся як духовно, так й інтелектуально.  В голові одразу зринало: «Поезія, інтимна лірика, драматургія». Стільки запитань… Та зайшовши у кабінет, я відчула, що розмова набере зовсім інших обертів.
«А давайте не будемо про особисте життя. Біографія моя є в книжці, Богу дякувати, зробив усе вчасно. Період становлення описав у автобіографічних етюдах. Тож кому цікаво, той прочитає», – перебив на півслові Олександр Іванович. І мої заздалегідь підготовлені запитання відпали самі собою. Ми розмовляли про те, що надактуально сьогодні, що болить, чого не можна замовчувати.
«Кременець – ворота раю»
«Твердження, що середовище формує людину, – не нове, але я його підтримую. Моя мала батьківщина – Сумщина. Ще у доволі ранньому віці я переїхав у Рівне. І саме там ріс, закінчив школу, інститут, знайомився, одружився, виросли діти. Саме там – у середовищі Рівного – я збагачувався, зростав як морально, так і духовно. А потім переїхав на Тернопілля. Тоді у мене виникла ідея створення  першого приватного будинку творчості. Для цього обрав дуже мальовниче місто – Кременець.  А проект назвав «Кременець – ворота раю».  Там відбувались усі живописні, архітектурні, скульптурні, поетичні пленери. Мені приємно сказати, що на той час це було місце, де збиралась уся еліта України».
У моїх очах пан Олександр наче прочитав німе запитання: «А де ж воно тепер?»
«Коли у тебе є гарні ідеї, задуми, ти ними ділишся, усі кивають головами, аплодують, підтримують. Коли ж доходить до діла, до реальних дій і вчинків, нікого нема. Ми ладні підтримувати кого завгодно, лише не своїх. Я завжди керуюсь правилом: потрібно жити, а не вдавати. Наші люди, на превеликий жаль, навчилися вдавати, що люблять, піклуються, що їм цікаві митці. Насправді, це не так… – сумно сказав Олександр Іванович і продовжив: – Після Кременця я переїхав у Тернопіль. Перше, що зробив, – це вечори авторської пісні, на які запрошував знакових людей.
Для чого я проводив ці вечори? Щоб дізнатися, скільки тернополян насправді цікавляться культурним життям міста. Пішов на одну виставку – побачив 20 чоловік. На прем’єру вистави в театр – не більше 60. На концерт – знову 20-30 людей. Мене дуже це здивувало. Маючи таку історію, стільки гарних традицій, тернополяни ось так недбало ставляться до своєї культури… Проте, коли справа доходить до критики, тут хлібом не годуй.
Мушу зауважити, що, на превеликий жаль, наші люди часто не мають своєї думки. Вона навіяна ким завгодно: рідними, друзями, школою, засобами масової інформації. І тому, навіть не побачивши, можуть осудити, оцінити, похвалити чи зганити…»
Формула успішного проекту
«Нашим людям пиха заважає творити і мислити. Чому мені вдалося створити будинок творчості? А тому, що у мене була основна ідея. Потрібно забути, хто ти є, чи лауреат всеукраїнських премій, драматург тощо. Ті люди, які приїдуть до тебе, мають почуватися творчими особистостями. А твоя справа – забезпечити їм комфорт. Чимало з них не знали, хто я.  Спершу думали, що це все робить якийсь бізнесмен. А коли дізнавалися, їм ставало вдвічі цікавіше зі мною працювати. Це дуже проста формула: щоби щось зробити, втілити свій задум у життя, ти повинен бути особистістю, проте, якщо приймаєш гостей, маєш забути, хто ти є. Так було і з садом скульптур у Кременеці. Його відвідувало чимало знаних людей. Він навіть був внесений у перелік палацових, туристичних об’єктів. Хоча це був будинок звичайної волинської архітектури початку 20 ст. Зате в кожній кімнаті – своя тогочасна аура. Будь-кому з митців було там цікаво. Як результат, ми створили найбільшу колекцію картин про Кременець, сад скульптур, які зберігаються там і нині. Та, на превеликий жаль, ніхто ні фінансово, ні морально цю справу не підтримав…»
Коли усе робиться «для галочки»
«Не подумайте, я не прагну образити тернополян. Тут дуже креативні, розумні люди. Та, приїхавши сюди, я зрозумів, що вони усе хочуть робити самотужки. Нема єдності. Учнівське середовище ніде не задіяне, студентське з викладацьким теж відособлене. Я попросився тоді відвідати школи, з’ясувати, чому діти, та що там – вчителі(!), не відвідують культурні події міста. Ставши вже чиновником, я побачив, що насправді усе робиться «для галочки». До прикладу, сказала адміністрація провести у кожній школі урок патріотизму. Мало хто це зробив, зате у звітах написали. Недавно до мене приходили представники молодіжної організації, уродженці різних куточків Тернопілля. Ми спілкувалися на тему ОУН-УПА. Я й поцікавився, чи в їхніх школах бодай один раз проводили уроки патріотизму. Вони на мене здивовано зиркали, мовляв, а що це. Ми втратили першооснову – україномовне телебачення, аналітику в газетах, виховання літературними журналами, до публікацій в яких рівнялися інші!»
Про обласну спілку письменників
«Сьогодні я очолюю спілку письменників і скажу вам – це ціла проблема. Надто, коли доводиться всіх зібрати. Це люди старшого віку, розкидані по селах, зі своїми проблемами. Правда, у нас є самородки – неординарні талановиті, але не визнані особистості. Їх помалу вишукуєш, долучаєш.
Знаєте, хто такий голова спілки? Це людина-камікадзе, яка погоджується без заробітної плати, допомоги держави, спонсорів захищати інтереси спілки на належному рівні. Організовувати поїздки, залучати, допомагати у виданні книги. Ми зробили неабиякі речі, про які ніхто й словом не обмовився, жодна газета про це не написала. Зокрема, започаткували літбати, провели Всеукраїнське засідання молодіжних письменників,   перший Міжнародний симпозіум «Тернопіль європейський». Письменників усього 1817 в країні, художників – ще менше. А як до них ставляться? А саме ці люди визначають рівень привабливості та інтелекту нації.
«Є тернополяни, визнані у світі, та незнані у Тернополі»
«Ми не вміємо цінувати своє! Я звернувся до видавця, щоб видати останню з моїх книг. Той мені «загнув» ціну – половина моєї річної зарплати разом із преміями. То я повинен підтримувати українського видавця? Чи приходять до мене хлопці і кажуть, що хочуть пісню «запустити» на телебачення, а їм заявили: «Давайте 300 євро». То що, я маю йти і просити? Не буду! І таких, як я, назбирався цілий легіон. А натоміть на шпальтах газет, екранах ТБ скачуть, начебто співають незрозумілі люди, зате з грішми в кишенях. Ними й захоплюються. Водночас є тернопільські науковці, яких справді визнали у світі. Проте, парадокс, їх не знає Тернопіль.
Творчість і влада – поєднання непоєднуваного
«А чим влада мені заважає? Що ж, вони не бачать, що потрібно зробити ремонт у школі, бібліотеці тощо? Бачать і роблять. Удосконалюємо наші будинки культури. Зайнялися відродженням бібліотек. І хочу зауважити, що вони у нас найкращі в Україні. Тепер треба ще приділити увагу читачам, щоб вони теж були кращими (усміхається).
То ж чим мені ця влада заважає? Більше того, вона зробила за сім років стільки, скільки всі попередні разом узяті. Чомусь ми боїмося собі в цьому зізнатись. Парки, став, двори, дороги, майданчики, підтримка громадських проектів тощо».
«Я успішний? Цікаво, в чому?»
«Я успішна людина? З чого ви взяли? З такою колосальною відповідальністю, вантажем проблем… До прикладу, сьогодні ця «успішна» людина думає як розрахуватися з видавцем. Чи, може, кинути все і піти на пенсію? Але як на ту мінімальну пенсію, яку отримуватиму я (людина, котра все життя працювала), прожити? Оплатити комуналку? То ж в чому моя успішність? Поясніть.
Хоча я тішуся тим, чим займаюся, і радію, коли мене читають чи слухають бодай кілька людей. Тоді те, що я хочу донести, сіється між людьми і з часом проросте чимось хорошим, потрібним…
Щодо моїх проектів. Я тепер беруся тільки за ті фестивалі, які залишаться у нас в пам’яті. Їх хіба громадські організації роблять? Ні! Це – неабияка підтримка  влади, а найбільше – обласної. Прийшли історики, які зрозуміли: якщо не створити меморіальних комплексів на Лисоні, в Антонівцях, то цього потім ніхто не зробить. Книжка, скульптура теж залишаться і переживуть нас. Це, напевне, є своєрідний успіх. І все.
Про цілі, плани та перспективи
«Цілі? Звісно є! Проте я їх уже озвучувати не буду. Бо, окрім того, що займався творчою діяльністю, я допомагав багатьом творчим людям, організував кілька десятків фестивалів, але за це ніхто нічого не платив. А сьогодні будь-який 20-річний юнак, котрий зробив якийсь знімок, заявляє: це – моє фото, воно вартує грошей, авторське право, знаєте. Е ні, хлопці, ви розумні, і я не дурний. Звісно, у мене є мрії, мета. Причому вони чітко окреслені, обдумані мною до найменших дрібниць і мають свою ціну. Чому я так кажу?  На жаль, українці ніколи не дотримуються правил, інструкцій. Наприклад, коли виписуєш проект на будь-яку споруду, завжди знайдеться «чомучка», який скаже, що потрібно додати більше червоного. Тоді й зводять рожеві будинки в Тернополі. Не розуміють, що від початку до кінця є чітка концепція, карта, якої потрібно дотримуватися, не вставляти, вибачте, своїх п’ять копійок, і тільки тоді проект буде приречений на успіх.
Про Україну: самостійність є, самодостатності нема
Перш за все ми повинні створити культурологічне середовище для міста, прорвати ауру невігластва, не бути меншовартісними. У мене колись була така книга «Україна від самостійності до самодостатності». Так ось, ми нині на цьому шляху й стоїмо. Самостійність є, самодостатності нема.
Так, на превеликий жаль, є дуже багато ноток песимізму. Вкотре повторюсь, основна наша проблема – недіюча система патріотичного виховання! І я розумію, що навіть це інтерв’ю, у якому я щиро відкриваю душу і кажу правду про найбільш наболіле, мало що дасть. Бо прочитають лише зацікавлені, а «доброзичливці», які перекрутять усі мої слова, знову скажуть, що Смик скаржиться, щось наговорює. Так, бо вже не витримую. Кажуть, якийсь зайда… Зайда? Я поставив пам’ятник Луцишину, першому тернополянину. Я! Як можна казати, що, я – зайда, не тернополянин? А ви де були? Відверто пропоную: кожен, хто зробив в галузі культури для Тернополя більше, ніж я, встаньте переді мною.  Якби я відсиджувався, мріяв, роздавав ідеї і нічого не робив, тоді не мав би права цього казати. А так…»
Після цієї неординарної, проте, зізнаюсь, знакової зустрічі у моєму житті наче щось змінилося. На елементарні речі дивлюся інакше. І дуже закортіло викорінити зі словникового запасу вислів «для галочки», а багатьох людей, котрих люблю та поважаю, добряче стряхнути, докричатися: «Робіть щось, так далі не можна!» Дякую вам, Олександре Івановичу, за відвертість.
Зоряна ДЕРКАЧ