Латка на латці… по-тибетськи

Невже я в Тибеті? Аж не віриться. Міська вуличка, якою йду в пошуках місцевого храму, настільки вузесенька, що на ній годі розминутися двом особам. А тут ще цей дурнуватий віслюк. Зупинився – й ні руш з місця. Ніби віслюкові щось заклинило. І головне – в очі не дивиться. Голову опустив мало не до колін, а ти що хочеш, те й роби. Господар тварини хапнув свій нехитрий клунок – і гайда пішки. Однак і це на віслюка не вплинуло, він продовжував вперто стояти посередині вулички, заважаючи ранковим перехожим. Лише ченці на цю живу перешкоду ніяк не реагують. Тутешніх ченців ні з ким не сплутаєш: у них специфічний червоний одяг і в руках джапамали (вервиці). Якщо йти за ними, легко можна дістатися до монастиря. Але ж цей віслюк… Обережно обходжу його зліва, тримаючись рукою за скелястий виступ гори. Справа – не ризикую: там відразу прірва. Мало що може встрелити в голову тій впертій худобині. Нарешті вдалося його обійти, зітхаю з полегшенням. Але остаточно розслабитися не встигаю. Дурнуватий віслюк несподівано оживає і… починає бігти вперед. Відстрибую вбік і притискаюся до холодного каменю. Віслюк, кумедно вибрикуючи, встигає зачепити собою кожного, хто трапляється йому на дорозі. Але не тому, що так йому хочеться, а тому, що дуже вузько.
Невже я в Тибеті? Могутній вселенський дух, який невидимо сочиться від Гімалайського кряжу, пронизує наскрізь моє тіло, душу і дух. День у Тибеті надзвичайно короткий: височезні гори – найперша перешкода для сонячного проміння. Але такого проміння як тут, ви ніде більше на Землі не побачите. І відразу в уяві – неперевершеної краси картини великих Реріхів. Стою, мов укопана, приголомшена красою. Такого Сонця я ще не знала ніколи! Велике й недосяжне, воно плавно піднялося над небокраєм і… вибухнуло Світлом над індійськими Гімалаями. Приходжу до тями і карабкаюся вузесенькою вуличкою вгору. Обабіч сидять продавці з крамом. Чого тут тільки нема! Можна купити все, починаючи від свіжої городини і закінчуючи коштовностями. Будиночки, немов ластів’ячі гнізда, кумедно поприліплювалися до підніжжя гір.
Круті східці несподівано виводять на подвір’я перед буддійським храмом. Краєвид звідси неперевершений! Будівля храму за периметром обрамлена золотистими металевими діжечками. Нараховую двадцять одну. Сідаю в кутику і починаю спостерігати за життям храму…
Невже я в Тибеті? Звертаю увагу на сивочолу «парафіянку», яка ревно молиться, високо піднявши  руки: «Ом Мані Падме Хум…» («Моя воля завжди з тобою, вийди з пітьми і знайди Бога у своєму серці»). Після цього жінка відсуває на вервичці намистинку і швидко вісім разів лягає і встає на повний зріст на дошку, яка лежить на землі. Це ж скільки разів їй доведеться отак лягати і вставати, якщо на вервиці аж сто вісім намистинок? Хоча… Це ж супер-профілактика від остеохондрозу! – дивуюся своєму відкриттю. Тибетці підходять до кожної діжечки, розкручують її і голосно  шепочуть: «Ом Мані Падме Хум». Мою увагу привертає схимник. Він смиренно сидить у позі лотоса, немов закам’яніла статуетка Будди. Збоку видається, що він зовсім не дихає. Дихає чи не дихає? Здається – ні. Глибока медитативна молитва. Це та священна мить, коли можна наблизитися до Божественних енергій і зануритись у світ блаженства. На схимникові старенька полатана одіж. Дуже старенька і дуже полатана. Латка на латці…
До речі, у Тибеті «буддою» називають людину, яка завершила свій життєвий цикл, відробила свою негативну карму і готова перейти на інші рівні буття.
Дві з половиною тисячі років тому в Індії жив дуже багатий принц. А потім відмовився від усього, що мав. Його звали Сіддхартха Гаутама. Він досягнув просвітлення. Але люди частіше називають його не на ймення, а Буддою. В Тибеті кажуть, що всі люди мають прагнути стати «буддою». Будда – це не ідол, а нагадування, ким ми можемо стати, якщо будемо духовно вдосконалюватись.
Невідомо звідки з’являється моя подруга, яка чудово знає англійську. Вона тицяє мені якийсь путівник і каже: «Дивись, їхні заповіді схожі до наших, християнських. Не можна нікого вбивати, навіть комах, не можна красти, не можна займатися розпустою, не можна обманювати, не можна про інших говорити погано, не можна марнувати час і лихословити, не можна заздрити, не можна видавати бажане за дійсне…».
А мій погляд знову прикипів до схимника: «Дихає чи не дихає?»… Якщо самозаглиблено вдихати першу половину Ісусової молитви («Господи, Ісусе Христе, сину Божий…»), а другу («спаси і помилуй мене») видихати в серце, це також буде медитація, яку християнські монахи називають стяганням Святого Духа… «Латка на латці. Видно, старець живе поза законами матеріального світу. Одяг старенький, але напрочуд чистий і акуратний»…
Учора нам пощастило побувати в жіночому буддійському монастирі. Черниці добре знають англійську, то проблем у спілкуванні не було, принаймні для моєї подруги. Тибетські черниці всі голомозі. Чому вони так стрижуться? Незручно про таке запитувати. Але на зріст вони маленькі й усі – мов на одне лице. Одягнуті в туніки вогняного кольору. Моляться сидячи. Багато читають священних манускриптів, що записані на дерев’яних дощечках і обгорнуті жовтогарячою тканиною. У кожного своє місце і своя дощечка…
А старець продовжує непорушно сидіти. Цікаво, скільки часу він це робить? І одяг… Невже старцеві вранці не холодно? Адже латка на латці… А може, він загартований так само, як ті жінки з монастиря в одязі з короткими рукавами і з непокритою головою. Це при тому, що навіть мавпи здригаються від холоду і пересуваються зграйками, тулячись одна до одної. «Боже, латка на латці…». Може б йому одежину якусь купити…
Коли згодом ми піднялись і попрямували до виходу, подруга шарпнула мене за рукав: «Дивися, встав». Вона мала на увазі схимника. А й справді. Але що це? Той чоловік ішов прямісінько до нас! Порівнявшись, тихо щось сказав англійською. Я нічого не зрозуміла, але краєм ока побачила, як у моєї подруги запаленіли щоки… «Що він тобі сказав?» – я помирала від нетерпіння. «Не мені, а тобі. Він сказав, що ти йому заважала молитись і своїми  «латками» його просто дістала». Трохи згодом незнайомий чоловік догнав нас і тицьнув якийсь папірець:
– Там ви можете купити одяг для того пана. – Сказав – і щез з перед очей, ніби його й не було.
Це мене остаточно приголомшило. Щоб аж так читати мої думки?!
Вивчаємо зміст папірця і шукаємо крамничку за вказаною адресою. Знаходимо дуже швидко. Заходимо… Назустріч нам виходить власник крамнички… той самий схимник! Тільки цього разу на ньому добротний одяг і… без жодної латки! Він помічає на моєму обличчі розгубленість і каже:
– Латки – це мої духовні сходження, які я долаю щоразу, коли перебуваю на молитві. Після кожного такого одкровення я нашиваю собі латку, щоб пам’ятати про цю мить і надалі не розслаблятися… – Ну то що? Купуватимете для пана одяг? – запитав у нас схимник і його очі запроменіли смішинками. Принаймні нам так здалося.
Господи, невже я в Тибеті?
Валентина СЕМЕНЯК