"Дружині наснилося, що я загинув"

Він мріяв зустріти Новий рік з сім’ю. Мріяв, аби дружина народила йому хлопчика, у сім′ї три донечки. Зовсім скоро він мав залишити пекельний Донбас і відбути на лікування. І він таки залишив його, але… в труні. Йдеться про майже нашого земляка Геннадія Вегера, уродженця Волочиського району Хмельниччини. Мого друга…
Перед Новим роком він розповів мені багато цікавого, адже воює з 2014-го. Після свят ми мали зустрітись і продовжити розмову. Але міна перервала його життя… Ця розмова – останнє, що він встиг мені розповісти.
– Ти колись обмовився, що дружина спалила твій паспорт, щоб не пустити на війну…
– Було таке. Я ледве встиг вихопити у неї військовий квиток. Потім через друзів відновив паспорт і все-таки потрапив на Донбас. Дивитись, як гинуть молоді українські хлопці просто не було сил, – розказує про свій бойовий шлях 37-річний боєць 34 батальйону ЗСУ з позивним «Зелений».
– Можна сказати, що потрапив з корабля на «бал»? Тобто, відразу на передову?
– Через проблеми зі здоров’ям мене не хотіли брати у Збройні сили. Тому в травні 2014 поїхав у Кіровоградську область і записався в добровольчий батальйон «Батьківщина». Він був майже сформований, тому мене спочатку взяли у підрозділ матеріально-технічного забезпечення. Особливо не розчаровувався, адже розумів, що зайвих рук на передовій не буває. В середині липня ми були вже у так званій зоні АТО. Наша база розташовувалася під Константинівкою. Через три дні до нас звернувся комбат Красильников і запитав, хто хоче їхати безпосередньо на передову. Багато хлопців згодилося, в тому числі і я. Ще через кілька днів ми були на блокпосту №3 (шахта «Південна») під  Горлівкою.
– Перші бойові кроки, які вони були?
– Вони ледь не стали для мене смертельними. Заступивши на позиції, почали окопуватись. Там була рівна місцевість, тому потрібно було кудись заховатися в разі обстрілів. На позиції у нас стояв величезний армійський бінокль, розвернутий у напрямку Горлівки. Одного разу я побачив, як за триста метрів зупинився автомобіль. З нього вийшло троє з автоматами і почали бігти до нас. Я подумав, що це наші, крикнув: «Пов’язки одягніть, бо ще свої пристрелять». На той час українські бійці носили білі пов’язки, щоб відрізнятися від росіян. Вони зупинилися, переглянулись і продовжили бігти до нас. Я зрозумів, що це росіяни. Що робити? Автомат лежав на бруствері і я побіг туди. Вже коли схопив його рукою, нога перечепилася за камінь і я почав падати в окоп. І тут куля, випущена росіянами, пройшлася по моєму розкішному чубові, який я відростив на козацький манер. Якби не спіткнувся об камінь, лежати мені з пробитою головою у сирій землі.
– Цей бій не змусив тебе шкодувати, що супроти волі дружини, покинувши дітей, ти пішов воювати?
– Емоції були різними, але аж ніяк не ті, про які ти кажеш. А наступний випадок, коли ми знищили мінометну батарею росіян, загартував мене до подальшої боротьби. Бандити постійно обстрілювали нас з касетного міномета 2Б9 «Волошка» під захистом їхнього танка. Ми називали його «білим тигром», бо йому тривалий час вдавалося бути неушкодженим. Хоча ми постійно намагалися дістати їх своєю «артою». І зрештою нам це вдалось. Одного дня, коли вони випустили по нас близько 60 мін, я побачив, звідки вони б’ють. Відстань між нами була невелика – метрів 500, і я передав координати нашим артилеристам. Хлопці цього разу навели 122-мм гаубицю  Д-30 точно і всадили у ворожий міномет. Найцікавіше, що наш заряд розніс вщент і їхній  мінометний розрахунок, і  вантажний автомобіль, і зброю. Я ще встиг побачити полум’я з їхнього міномета, а потім все розчинилось у вогні. Від радості я так стрибав по полю, що вирвав із землі армійського бінокля.
– Я розумію, що таких позитивних моментів було чимало…
– Так, і вони переплітаються з негативними. Особливо важко дався мені на передовій перший Новий рік. Довго не міг додзвонитися до дому. Тільки далеко за північ почув голоси своїх рідних. Плакав, чесно скажу. Пригадую, як наймолодша доця пішла в перший клас. У мене тоді був шалений бій. Після бою набрав дочку, вона увімкнула телефон, і ми разом (на зв’язку) провели півтори години урочистої лінійки. Уявляєш, півтори години слухав виступи дітей… І знову плакав. Стало шкода донечки, що через війну моя дитина в такий момент  без батька.
– А яким був для тебе вже наступний, 2015 рік?
– Більш спокійним. Мене в березні прикомандирували до 128 бригади і я виконував завдання в Краматорську. Разом з побратимами охороняв територію штабу, оглядали навколишню територію в радіусі 5 кілометрів, виявляли сепаратистські схрони, мінні загородження. Також навчав бійців розвідувальній справі. А через три місяці нас перекинули на Луганський напрямок. Там виконував різні завдання на передовій, але про це до закінчення війни точно говорити не буду.
Перед Новим 2016 роком повернувся у Краматорськ. Нам привозили поранених хлопців, я дивився на них і згадував родину, яка була дуже далеко. Проте кожен розумів, що це – війна. Після Нового року, знову під час боїв на Луганському напрямку, я отримав важке поранення ніг. І мене перевезли в Харківський військовий госпіталь.
– Що казала дружина, не вмовляла залишити службу?
– Вона хотіла цього весь час, а зараз, напевне, вже змирилась і просто чекає. А сьогодні подзвонила зранку, вся схвильована. Їй приснилося, що я загинув. Вона уві сні почала плакати. Діти розбудили її. Тому про її реакцію на війну, думаю, запитувати більше не варто. А мої донечки пишаються батьком.
– Після госпіталю тебе не демобілізували?
– Підлікувавшись, почав служити в підрозділі охорони. Супроводжував військових медиків. І таке потрібно комусь робити. А наприкінці осені 2016 року знову повернувся на передову, де й зустрів 2017 рік. У травні отримав можливість повернутись у свій 34 батальйон. Терористи ніби відчули, що я повернувся і цілу ніч гатили з важкої зброї, випробовували нас на міцність. Ми теж не мовчали і всипали їм, щоб вони зрозуміли, чия це земля.
– Після вашої відповіді терористам обстрілів трохи поменшало?
– Зовсім ні! Гатили ціле літо і цілу осінь. Тільки не це найприкріше. До всього звикаєш. Не можеш звикнути лише до смерті побратимів, друзів. За роки війни їх було багато, але особливо боляче чомусь реагую на це тепер. Пригадую, як ми пішли ставити протитанкові міни. В одній групі «Киргиз» і «Синиця», в іншій – я з побратимом. Ми йшли на відстані десяти метрів одні від одних. Нас розділяв невеличкий пагорб. Повсюди була висока трава, і хлопці не побачили міну. Осколками нас не зачепило, пагорб захистив, лише вибуховою хвилею відкинуло назад. Проте «Киргиз» і «Синиця» загинули на місці.
– Багато твоїх друзів загинуло на землях Донбасу?
– «Панда»… Три кульових у шию. Хребет перебитий. Голова трималася на якомусь шнурочку. Він загинув недалеко від мене. Юрка, позивний «Малиш»… «Птиця»… Снайпер поцілив йому в голову… Багато таких. Поки всіх перерахую… Та й особливо не хочеться про це згадувати. То болючі спомини.
– Чи є такий випадок, про який мало хто знає, але ти хотів би про це розповісти?
– Одного разу я з командиром першого взводу третьої роти (позивний «Атлас») підійшли ближче до сепаратистів і посередині між нашими позиціями вчепили прапор України! Росіяни лютували, довго намагались збити його, навіть пробували доповзати до цього місця, та ми відсікали їх. До речі, скоро буду зустрічати на передовій свій четвертий Новий рік. Миру і достатку вам, українці, в новому 2018 році!
…Побажати нам миру і достатку він встиг, а дожити до нашої наступної зустрічі – ні. 10 січня 2018 року, виконуючи бойове завдання, «Зелений» загинув у селищі Піски Донецької області. Вічна пам’ять і царство Небесне тобі, друже!

Михайло УХМАН