Бачить не очима, а серцем

Із пані Іриною ми познайомилися в благодійній організації «Українська родина». Переді мною стояла молода вродлива жінка в темних окулярах. Вона увесь час мило усміхалася, спілкуючись із людьми. Я й подумати не могла, що за щирою усмішкою таїться така непроста жіноча доля…
Народилася Ірина у селі Завалів Бережанського району. Росла у добрій, щасливій сім’ї. Батьки ходили на роботу, виховували доньку в мирі та злагоді. Та трапилось страшне – аварія, яка у майбутньому зіпсувала Ірині все життя.
«Мені було 10 років, коли я потрапила в те страшне ДТП. Як згадаю… Головою розбила фару автомобіля. Думали, не виживу. Довго медики боролися за моє життя. Та я таки викарабкалася. Звісно, після того тривалий час пролежала у лікарні. Тоді у мене була травма у ділянці голови, що відповідає за зір. З того часу все й почалося», – тихо мовила жінка.
У малої Іринки з’явилися проблеми із зором. Та незважаючи на це, вона продовжувала добре вчитися, сумлінно допомагати батькам. Школу дівчинка закінчила на «відмінно» і вступила до педагогічного вишу, хотіла стати вчителем молодших класів і музики. Вчилася добре. Там і знайшла свою долю, одружилася і за якийсь час народила прекрасну донечку.
Життя налагодилося. Молода сім’я жила добре. Та згодом усе пішло шкереберть. Подейкують, що то свекруха Ірини не хотіла мати таку «неповносправну» невістку і розлучила подружжя. Та як би там не було, Ірина ні на кого не тримає зла.
«У житті буває всіляке. Треба було йти вперед. Жити. Виховувати доньку. У мене дуже хороші батьки, з їх допомогою ми з усім упоралися», – додала жінка.
Після декрету вона пішла працювати за фахом. 25 років віддала школі, пропрацювавши вчителем молодших класів, викладаючи музику, ще й будучи на посаді завуча.
Легко ніколи не було, але разом долали всі труднощі. Біда прийшла, коли несподівано помер батько. Ірина каже, вже 16 років немає рідного. Тоді злягла й мама, не могла підвестися з ліжка. Всі клопоти лягли на тендітні плечі Ірини. Ще й додалися проблеми із зором.
«У 2003 році виникла катаракта. Я втратила зір. Але зробили у Києві 6 операцій, поміняли кришталики, вставили лінзи і 7 років я прекрасно почувалася. А 2010-го раптово почалося відшарування сітківки лівого ока. Зранку потемніло в оці, а ввечері вже ним не бачила. В Одесі, в спеціальній клініці, мені провели ще 5 надскладних операцій. Та врятувати око не вдалося», – сумно розповіла Ірина.
Тоді жінці треба було йти з роботи та зайнятися лікуванням. Проте можливості такої не було. Адже мала утримувати сім’ю. Вона, як завжди, важко працювала, щоб забезпечити рідних усім найнеобхіднішим.
У 2013 році така ж ситуація повторилася з правим оком. Жінку знову оперували кілька разів в Одеській клініці. Та це не дало жодних результатів. В Ірини почалася глаукома, яка не виліковується і потребує постійного закапування очей.
«Останні два роки я вже й не їжджу у клініку, бо це коштує дуже багато грошей. Мама вдома лежача. Доньці допомагаю, бо впоратися з двома дітьми важко. Ось таке життя», – поділилася жінка.
Під час розмови у мене промайнула думка: «Скільки всього непотрібного ми хочемо: дорогий і гарний одяг, гроші, поїздки, пафос і т.д. Все це одразу ж знецінюється, коли починаються проблеми зі здоров’ям». Тоді запитала Ірину, чого вона хоче від життя.
«Спілкування. Друзів. Щирих розмов. Чомусь, коли зі мною трапилося лихо, люди, яких я вважала друзями, почали сторонитися. Мені було надзвичайно важко. З’являлися навіть думки про… Та не хочу й згадувати. У мене прекрасна мама. Так, вона лежача, але ж добра, розумна жінка. У мене найкращі у світі донька та внуки. Я щаслива людина! А гроші, одяг, повірте, це – пусте».
Бог добрий, і маю надію, знайдуться люди, котрі допоможуть пані Ірині. Нині з Божою поміччю вона заручилася підтримкою Ірини Найдух та її організації «Українська родина».
«Так, я не бачу майже нічого. Але, повірте, можу відрізнити добре від поганого, нечесних людей від порядних. Бо, напевне, головне в житті – бачити не очима, а серцем», – сказала на завершення Ірина.
Зоряна ДЕРКАЧ