Де в Тернополі може переночувати бомж?

Відкрите запитання до міського голови Тернополя Сергія Надала, або соціальна проблема і «незрячість» влади
Я свідомо у заголовку написав слово «бомж» замість осучасненого і українського «безхатько» або ж «безхатченко». «Бомж» – б’є приречено і навиліт, хоча «безхатько», то, мабуть, точніше про людину, яка не має даху над головою.
Не має даху над головою, тож повинна його шукати. Найважче це зробити взимку. Тому безхатько проникає до під’їзду будинку, який не захищений домофоном чи якимось кодовим замком, обживає закуток на одному з поверхів і перебуває там до ранку. День-два мешканці будинку ще терплять таке сусідство, але потім бомжа женуть геть. Безхатько знову повертається, починає розповідати про своє гірке життя, випрошує милосердя і співчуття. Їжа від когось із мешканців будинку безхатькові, як правило, не потрібна, адже вдень здобуває її сам. Хіба що чаю гарячого попросить…
Але ж скільки часу безпосередньо біля квартир, і взагалі – у будинку, де проживають дорослі і діти, може перебувати людина, яка стовідсотково інфікована якоюсь заразною хворобою, наприклад, гепатитом чи невиліковною формою туберкульозу? Яка і свої природні потреби невідомо де справляє?
Громада не витримує, викликає поліцію. Бомжа виганяють.
– А якщо він знову повернеться? – запитують.
– Викликайте поліцію.
Бомж у будинку таки з’являється знову, але тепер громада вже мовчки ставить ситуацію на «паузу». Як же «полювати» на беззахисного? Але такого терпіння на скільки вистачить?
Бомж, якого бачимо на вулиці, безумовно, сприймається нами як стражденна людина. Та чим можемо допомогти їй? Не візьмемо за руку, не поведемо до спеціального притулку. Це справа охоронців порядку. Зрештою, безхатько на вулиці нам, здається, нічим не загрожує. Але бомж біля квартири – то реальна загроза нашому здоров’ю і спокою. Тут не пройдеш мимо і маєш  вибирати. І, погодьтеся, це навіть не жорсткий, а жорстокий вибір. Бо таки доводиться ставати на горло  власній доброті і жалісливості. Починається перетягування каната: хто кого? Щось не дає бути до кінця рішучим… Надворі зима, і вона тільки починається. То справді – як вночі і в холод перебути людині просто під небом? Зрештою, я таки не витримую. Недільного дня йду шукати притулок для бомжа, аби він міг змінити місце свого проживання. Бо співчуттю, яке вже протягом місяця виявляємо ми, мешканці будинку, настає кінець.
Йду до «Карітасу», який однозначно сприймається всіма як благодійна організація. Звичайно, у вихідний керівництва закладу немає на місці. Але охоронець  пояснює: «Бездомним у «Карітасі» дають обід кожного дня, крім вихідних. Ще можуть дати лаха якогось. І все. А ночівлі для бомжів у «Карітасі» немає».
Їду на залізничний вокзал. На віконечку, де приміщення чергового вокзалу, напис: «Черговий оглядає територію». Добре, нехай оглядає. Про бомжів розпитую інших.
– Вночі їх женуть, але вони  повертаються…
То де ж бомжеві переночувати? Треба про це запитати владу. На зустріч із міським головою у вихідний день не сподіваюся, але все-таки із залізничного вокзалу прямую до міськради. О, слава Богу, вхідні двері установи відчиняються. Та одразу впритул натикаюся на двох охоронців. «Ви що хочете?» – це до мене. Прошу дозволу на те, аби спочатку хоч поріг переступити. Не одержуючи дозволу, на свій страх і ризик ледве протискаюся між порогом і непохитними у прямому значенні цього слова вартовими. Вислуховують мене.  Зрештою, один із охоронців люб’язно дає мені рукописну візитівку, де зазначені телефони міськрадівської довідкової служби, за якими, мовляв, завтра я і можу дізнатися про те, чи є у Тернополі притулок для безхатьків?
А, можливо, на автобусному вокзалі, недавно дуже і дуже ошатно відбудованому, ставляться до бомжів гуманніше? Цього ж дня навідуюся і туди. «Ні, – розповідає мені одна із працівниць, – вночі  безпритульних також  проганяють із зали очікування».
Ось і все. Можна більше не ходити по благодійних фондах та вокзалах. Бомжів як людей в Тернополі не існує. Це непотріб. На фашистський зразок. Добре, що хоч «Карітас» не дасть бездомній людині померти з голоду, та ще й одягне. Спасибі хоч за це.
А що ж тернопільська міська влада зробила для того, аби дати безпритульним дах над головою і тепло? Безпритульним, то кому? Собакам? Так, про тварин, здається, подбали, їм надали притулок десь неподалік обласного центру. А безпритульні люди, виходить, навіть не собаки? То навіщо про них турбуватися і перейматися їхньою долею?  Може, якось виживуть?.. Перекантуються на вокзалах чи добрі люди виявлять милосердя до тих, хто з власної чи не власної волі скотився на самісіньке дно…
Коли вдарять особливо сильні морози, то по всій країні і в Тернополі зокрема, напевне, запрацюють пункти обігріву, в тому числі й для тих, хто немає даху над головою. Як широко ми будемо рекламувати таке милосердя! Проте до особливо сильних морозів ще, мабуть, далеко. А замерзнути на вулиці можна і при нульовій температурі, яка зараз на термометрі.
Тернопільська влада багато будує, багато ремонтує. Та все-таки я сподіваюся почути від пана С.В. Надала відповідь на моє, продиктоване страшною реальністю, запитання: «А де в Тернополі має переночувати бомж?»
Завжди було злочином жорстоке поводження із тваринами.  За таке карають. Та закон лукавить. Адже позбавивши бомжа права на якесь навіть наймінімальніше пристановисько, держава також діє злочинно. І не заявляє про себе у Тернополі Мати Тереза, яка взяла б на себе опіку над безхатьками. Зрештою, на свій розсуд  вирішувати, як поводитися з бомжем, можуть тільки власники особняків, де, можливо, і є якісь умови для надання притулку. Але в багатоквартирному будинку, де вільною є тільки спільна сходова клітка, і де є свої правила співжиття, виявити «житлове» милосердя до бомжа – неможливо.
У понеділок я таки зателефонував у міськрадівську довідку 15-80. Мені поспівчували. І сказали: тільки з настанням справжніх холодів буде розгорнуто пункти обігріву, як це було торік. Поки що викликайте дільничного.
А ліміт часу проживання безхатька у нашому під’їзді і  безпосередньо біля наших квартир – вичерпався…

Михайло ІВАЩУК