Репатріація для Марії, або «До школи – зась! Краще йди жебракувати»

Рік тому вся Україна дізналася про 15-річну дівчинку із с. Раславка Кременецького району, яка жодного разу не була в школі. Вона зростала у хатині посеред лісу – без електрики, газу, води. За декілька кілометрів – Почаївська лавра. Саме туди ходила Марійка, а не у школу, як її однолітки. Баба Настя – екзальтована православна фанатичка – часто повторювала: «Зі школи їсти не будеш». Стару і малу часто бачили під мурами лаври з простягнутою рукою.

Марійку витягнули з-під впливу бабусі, і начебто усе  віщувало на добре – принаймні так запевняли чиновники, бо дитину взяла під опіку держава. Але що з того вийшло… Тепер на Марію чекає репатріація… з Росії.

Нагадаю, про долю 15-річної дівчинки стало відомо після того, як вона сама звернулася до поліції. Торік, перебуваючи на Майдані у Києві, Марія підійшла до волонтера, який збирав пожертви на АТО, і опустила у скриньку останню гривню. Розговорилися, і дівчинка повідала незнайомцю про своє геть не дитяче життя. Волонтер дав дитині 100 гривень, аби та змогла добратися на Тернопілля – до рідних. Прибувши до обласного центру, дівчинка підійшла до патрульних і попросила допомоги. Вона не хотіла повертатися у лісову хатину до баби. Її матір майже постійно на лікуванні у психоневрологічному закладі. Більше нікого у дитини не було…

Марійка – уродженка Росії, коли їй було шість років, з матір’ю і бабусею прибули до Почаєва. Аби поселитися неподалік святого місця, придбали оту хатину в лісі. З того часу життя дитини було у руках бабусі. Вона її ростила і виховувала за своїм баченням: учила усієї хатньої роботи, а до книжки – зась. Відтак у 15-річному віці дівчинка майже не вміла писати і читати. Натомість знала молитви, могла проспівати усю Літургію, і навіть мріяла вивчитися на регента, щоб керувати церковним хором. Дитина хотіла вирватися з лісу, за що не раз чула від старої: «Біснувата». В уяві баби Насті усі блага цивілізації були від лихого. Навіть пенсія. Вона не оформила пенсійних виплат ані собі, ані психічно хворій дочці. Власне, родина не мала реєстрації, і, попри постійне місце проживання у придбаній хатині, місцеві чиновники сприймали її як паломників. Навколо лаври осіло багато прибулого звідусіль люду.

У 13-річному віці Марія подалася до жіночого монастиря у Кременці. Згодом навідала баба – вимагала повернутися додому. Та дівчина не послухала – поїхала на Чернівеччину, теж у монастир, звідтіля – до Києва. Життя за мурами монастирів видалося для дитини не простим – треба вставати о п’ятій ранку, багато працювати. І одного дня Марія вирішила піти, тоді ж зустріла волонтера на Майдані.

У Тернополі дівчинку помістили у центр соціально-психологічної реабілітації дітей. Під рампами журналістської уваги чиновники обіцяли, що адаптують дитину до нормального життя – з нею працювали психологи, в індивідуальному порядку – педагоги. Дівчинка мала починати життя із чистого аркуша. Про неї говорили: невмотивована, не вміє сконцентруватися. Але хіба це дивно – вона лише вийшла у світ.

Що було з Марією далі? Рампи згасли, суспільний інтерес живився щоразу новими темами, проблемами, відтак історія дівчинки, яка вирвалася з лісової хатини, забулася. Власне, згадати про Марію спонукав нещодавній випадок у Заліщиках – мати запроторила сина-підлітка у чотирьох стінах, не пускала до школи. Соціальна ізоляція заради безпеки – таке собі придумала дивна жінка. Заліщицького хлопчину помістили у центр соціально-психологічної реабілітації дітей, як свого часу і Марію.

З’ясувалося, що дівчини у цьому закладі уже немає. Тут вона пробула з лютого по грудень. Наприкінці грудня 2016-го розпорядженням голови Кременецької райдержадміністрації Марії призначили піклувальницю. А уже в лютому цього року служба у справах дітей Кременецької райдержадміністрації надала дозвіл цій жінці для виїзду за межі України разом з підопічною.

Куди вони поїхали? В Росію – жебракувати під Сергієво-Посадською лаврою, що в Московській області. Хтозна, чи не було це для Марії з примусу… Вона втекла від своєї піклувальниці, і березневого вечора на неї натрапили поліцейські. Безпритульну помістили у Сергієво-Посадський соціально-реабілітаційний центр для неповнолітніх, бо повертатися до піклувальниці вона категорично відмовилася. А сама піклувальниця тут же «відхрестилася», мовляв, Марія – громадянка України, то нехай їде на Батьківщину.

Нині на міждержавному рівні вирішується питання репатріації Марії. Тиждень тому Подільський райсуд Києва задовольнив клопотання про поміщення її до приймальника-розподільника для дітей ГУНП в м. Києві. Така процедура передбачена законодавством, зокрема міжнародною угодою з питань повернення неповнолітніх у держави їх постійного проживання, а також Законом України «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей». В останньому зазначено, що приймальники-розподільники для дітей – спеціальні установи органів Національної поліції, призначені для тимчасового тримання дітей віком від 11 років. У приймальники-розподільники поміщають за рішенням суду.

Після столичного приймальника-розподільника Марія знову потрапить у центр соціально-психологічної реабілітації дітей – про це Подільський райсуд запевнила листом служба у справах дітей Тернопільської ОДА.

Початок адаптації Марії до нормального життя, як бачимо, не склався. Хто винуватий? Звісно, Марію не просто було перевиховати. Але… Держава доручила опікуватися дитиною представниці того світу, від якого дитина хотіла порятуватися. Більше того, дозволила вивезти за кордон і кинути там напризволяще.

Ольга КУШНЕРИК

 

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*